Глава 15

Аня

— Розповідай! — вимагає Поля, щойно ми зустрічаємося на перерві після другого уроку.

— Що розповідати?

— Як погуляла вчора.

— Звичайно.

— Ви ж на перегони їздили? — запитує Поля.

— З чого ти взяла?

— Він туди всіх дівчат возить, — регоче подруга. — Такий передбачуваний, не переказати.

— Почекай. Ти знала про перегони?

— Про них усі знають. Огнєв там усіх рве. Раніше ще Діма брав участь, але він зав’язав і тепер усе стало передбачувано й тухло.

— А з ним інакше було?

— Він був головним конкурентом Огнєва.

— О як… уявляю, як він злився.

— Та ні, вони нормально ладнали. Взагалі, раніше всі товаришували, але з минулого року все змінилося.

— Що сталося? — питаю з цікавістю.

Я тут новенька й майже нічого не знаю. Вивідати вдалося тільки те, що до Орлова та Соколова краще не підходити, та й це взагалі Огнєв сказав, а йому вірити не можна.

— А вони посперечалися. Щороку так роблять, а минулого не поділили щось. Соколов виграв, але згодом вони взагалі спілкуватися перестали. Щоправда, Кирило спілкується з Чижем ось, Льошкою та Костею. А Сокола в їхній тусі більше немає.

— А на що сперечалися?

— Так на Ельку ж. Однокласницю твою. Руденька така.

Ельку я згадую одразу. Вона тиха, ні з ким не спілкується, але добре вчиться.

— Кирило з Женею посперечалися на неї, ну, хто перший затягне в ліжко, й Женька виграв. Щоправда, Кирило зрештою сказав, що суперечка припинилася за кілька місяців до виграшу, тому що Жека закохався.

— Нічого собі! Правда закохався?

— Навряд чи, — каже Поля, знизивши голос. — Він Ельку наостанок принизив. Фотки її злив, ну… майже без одягу.

— І ти казала, що він хороший? — вигукую.

— Я такого не казала!

— Ну так, звісно, мені почулося.

— Він зараз нормальний, — поспішає його вигородити Поліна. — Як перестав із Кирилом зв’язуватися, іншою людиною ніби став. З ним хоч поговорити можна, але ти, подруго, однаково будь насторожі.

— А мені то що?

— Вони на новеньких сперечаються, а не просто так. У нас тому хлопчиків у школі більше, ніж дівчаток. Вони приживаються, а дівчата ні. На них сперечаються і вони з ганьбою йдуть. Хтось за місяць, хтось за два. Елька не пішла зовсім. Я нею захоплююсь, між іншим!

— А раніше ти мені сказати не могла? Я, між іншим, із Женею твоїм каталася.

— Так парі немає.

— Звідки ти знаєш?

— Всі знають! Адже ми ставки робимо, а цього року навіть ставок немає. Чат-то видалили.

— Ставки, чати, парі! Куди я потрапила? — ставлю риторичне запитання саме тоді, коли лунає дзвінок.

Ми розходимося по класах. Я сідаю за свою парту. Дивно, але Романова спустила мені це з рук. Ну, якщо не брати до уваги того, що вони влаштували мені в туалеті. Жодних претензій більше мені не висували, та і взагалі не звертали уваги. Я таким розкладом задоволена. Мені рік залишився довчитися, я тільки рада провести його спокійно. Отримати свої оцінки, скласти іспити та готуватися до вступу.

Уроки закінчуються пізніше ніж зазвичай, тому що на останньому ми поводимося огидно і класна керівниця залишає нас на пів години, щоб провести виховну бесіду. Коли катування сумлінням закінчується, ми всі одночасно підриваємось і йдемо до виходу. Я не знаю чому, але дуже хочу додому. Зазвичай мені подобається в школі, я знаходжу навчання цікавим, але сьогодні швидше хочеться додому.

Полінка стоїть на ґанку й щось переглядає в стрічці. Побачивши мене, відривається від телефона й каже:

— Ну нарешті! Ви чого так довго?

— Та просто Романова зі своєю зграєю не могла заспокоїтися. Іржали весь урок, а покарали всіх.

— Я вже думала йти.

— Добре, що дочекалася.

Ми спускаємося з ґанку сходами. На середині мене хтось штовхає в плече, і я лечу прямо на хлопця, який йде нижче. Він різко повертається й так виходить, що я падаю прямо йому в руки. Міцні долоні обхоплюють мене за талію й допомагають відчути ґрунт під ногами.

— Пробач… мене штовхнув хтось, і я не втрималася.

— Нормально, — відповідає мені хлопець грубим голосом.

— О, Дімо, — до нас підходить Поля. — Оце так зустріч.

— Угу, — кидає він їй, а потім повертається до мене. — Ти новенька, так? Я раніше тебе тут не бачив.

— Так, цього року прийшла.

— Я Діма. А тебе як звати?

— Аня.

— Приємно познайомитись, Аню. Побачимося.

Діма відходить, а Полінка відразу наближається до мене й бере мене під руку, схиляється до вуха, щоб щось сказати, але не встигає.