Глава 14

Ми довго гуляємо. Я слухаю розповіді Жені, але майже нічого не запам’ятовую, тому більша частина інформації пролітає ніби повз мене. Мимохіть. Нічого не можу з цим вдіяти. Соколов зовсім не змінився. Він усе той же хлопець зі світлою копицею волосся, але чарівність кудись випарувалася.

— Ти мене слухаєш? — запитує з посмішкою.

— Так, так, звісно, слухаю.

Про себе думаю, аби не спитав повторити те, що він сказав, тому що на свій сором, я нічого не чула. Думала про інше зовсім.

— Можемо їхати додому, — пропонує Женя. — Якщо хочеш.

— Не хочу, але час, — брешу.

Додому я хочу. Сильно. Дізнатися, як там Огнєв. Цікаво, він приїхав додому чи ще ні? І в якому він стані після перегонів? Мені соромно за такі думки під час прогулянки з іншим хлопцем, але й не думати про це я не можу. Раз у раз повертаюся думками до Кирила. До його заїзду та погляду, яким він на мене дивився. Палючим.

В автомобілі Женя теж говорить, але мало. Стежить за дорогою, а я взагалі мовчу. Теми для розмов якось різко зникають. Наче ось… вони щойно були, а вже їх немає.

Припаркувавши машину біля дому подруги, Женя хоче вийти, але я його зупиняю.

— Не варто. Якщо мама побачить, її інфаркт вхопить.

— Ми ж ще побачимось? — запитує Женя, з надією дивлячись на мене.

Я не вмію відмовляти людям, а Женя непоганий хлопець попри його захоплення. Адже Огнєв теж захоплюється перегонами, та ще й бере участь, а про нього, попри все, я переживаю. Мабуть, списую це на банальне співчуття. У Соколова чудові батьки, батько, який його не б’є, а ось Кирило таким похвалитися не може, і природно, що я ставлюся до Огнєва більш лояльно.

— Можна тебе запросити в суботу погуляти? — запитує. — Обіцяю, що не говоритиму про гонки й везти на них теж не буду. Я зрозумів, що тобі ця тема не подобається.

Відмовити йому після того, як він зізнається, що зрозумів моє засудження перегонів, складно, тому я погоджуюсь. Кажу, що обов’язково піду з ним погуляти, хоч треба було відмовляти. Адже я не дурна, бачу, як Женя на мене дивиться. Він уже повнолітній і йому безсумнівно хотілося б зі мною зустрічатися, а я… я зовсім про це не думаю і своєю згодою даю йому надію.

— До зустрічі, — прощається Женя.

Я подумки дякую йому за те, що він не лізе до мене з обіймами. Порушувати межі мого особистого простору вже точно ні до чого.

Озирнувшись на всі боки, йду до пішохідного переходу й переходжу дорогу, щоб дійти до будинку. Я приходжу саме на вечерю. Мама накриває на стіл, Борис їй допомагає. Як завжди, все роблять разом. Дивлячись на них, хочеться таких самих стосунків, коли виросту. Борис уважно ставиться до матері, дуже ніжно, у всьому намагається допомогти. І до мене уважний, намагається застерегти та захистити.

— Аня! — вигукує мама. — Переодягайся, мий руки й до столу.

— Добре, — погоджуюсь і підводжуся на другий поверх.

Біля дверей у кімнату Огнєва зупиняюся. Стукаю кілька разів, але відповіддю мені служить тиша. Заходити всередину самостійно не збираюся. Вистачило минулого разу. Іду до себе, швидко переодягаюся, виходжу. Знову стою біля дверей Огнєва і стукаю. Ну мусить же він відчинити, якщо вдома.

— І що ти знову забула в моїй кімнаті?

Від несподіванки я підстрибую й різко розвертаюсь. Огнєв стоїть біля краю сходів, притулившись плечем до стіни.

— Адреналіну на перегонах не вистачило? — жмуриться.

— Я поговорити хотіла.

— І про що ж?

— Можемо зайти всередину? — киваю на двері його кімнати.

— Краще у твою.

Він відлипає від стіни й підштовхує мене до моєї кімнати, відчиняє двері, заштовхує мене всередину й заходить слідом. Я зовсім не планувала приводити його сюди. Мої речі розкидані по кімнаті, я не встигла зібрати їх після того, як збиралася на прогулянку з Женею.

— Нічого собі! — присвистує Огнєв, підходячи до ліжка, на якому горою лежить мій одяг. — Готувалася до зустрічі із Соколовим, чи що?

— Не твоя справа! — огризаюся. — Я поговорити хотіла.

— Говори! Розглядання твоїх трусів не заважає мені слухати.

— Пішов геть! — говорю різко, але Кирило продовжує стояти. — Забирайся! Зараз же!

Коли він не рухається, я підходжу до нього сама, штовхаю в плече, щоб відсунути від свого ліжка. Рум’янець заливає щоки. Не соромно йому розглядати мою білизну?

— Давай, чеши звідси, — бурчу, штовхаючи його до виходу.

Мої спроби не мали успіху, проте Кирило напружився, примружився й мазнув по мені злим поглядом. Йому знадобилася секунда, щоб згребти мене в оберемок і втиснути в шафу.

— Ти перегинаєш, — його обличчя виявляється зовсім поруч із моїм.

Кирило гарний. Навіть дуже. Зухвалий, самовпевнений, зламаний… Останнє різонуло по нервах, і я трохи охолола. Можливо, мої дотики оживили в ньому спогади про батька?

— Вибач, — бурмочу. — Я не хотіла. Тобі, мабуть, неприємно, коли хтось тебе так штовхає. Через батька.