Глава 13

Всю дорогу ми теревенимо, тому коли машина зупиняється, я навіть шкодую, що ми вже приїхали. Просто розмовляти з ним було дуже цікаво. Женя виявляється класним співрозмовником та уважним хлопцем. Коли заговорили про професію, він одразу побачив мене розгублену й поспішив змінити тему. Дуже вдячна йому за це.

— Готова? — його голос звучить  зовсім поряд зі мною.

— Дивлячись до чого.

— Зараз побачиш. Маску не знімай.

Я киваю. За мить Соколов залишає автомобіль і відчиняє дверцята з мого боку. Він бере мою руку, переплітає наші пальці й допомагає вийти з машини. Відчуваю передчуття та інтерес. А ще чую рев двигунів та крики людей. Ми прийшли в людне місце? На перегони? Кінчики пальців починає поколювати від передчуття.

Усю дорогу, поки ми йдемо, Соколов керує мною. Каже, коли треба підняти ногу, куди повернути. Він тримає мою долоню в одній руці, а іншою охоплює мене за талію. Це дозволяє мені не впасти. Я йду за Женею, думаючи, куди ми приїхали. Навколо нас безперечно є люди, я чую розмови про ставки, перемогу. Ми на якихось змаганнях? Прийшли на матч?

— Готова? — запитує Женя на вухо.

Я киваю.

Пов’язка злітає з моїх очей за мить. Я мружусь. Кілька разів кліпаю, даю очам звикнути до яскравого світла, а потім, наче заворожена, спостерігаю за автодромом.

Ми прийшли на перегони! Внизу стоїть безліч автомобілів. Вони вишикувані в ряд, поруч стоять гонщики. Я спостерігаю за всім із цікавістю. Вперше перебуваю в такому місці й мені страшенно хочеться дізнатися, що буде далі і як саме пройдуть перегони.

— Подобається? — запитує Женя.

— Ще не зрозуміла, але заворожує.

Я озираюсь. Тут не дуже багато люду, але все ж таки шумно.

— Це законний захід? — запитую з підозрою.

Усе ж таки я не бачу навколо поліціянтів, пожежників, машин швидкої. Адже вони мають бути присутніми на подібних заїздах? Якщо вони легальні, звісно.

— Просто насолоджуйся, — з усмішкою каже Женя.

Насолоджуватися? А якщо щось станеться. Якщо машина, скажімо, перевернеться і спалахне. Наскільки я знаю, таке часто трапляється, але на екранах нам показують гасіння та екстрену медичну допомогу, а тут… що буде в цьому випадку? Хоча… можливо, я рано панікую й вони не надто ганяють… чи тренуються!

— Будь тут і нікуди не відходь. Повернуся за кілька хвилин.

Женя кудись іде, а я продовжую насолоджуватися тим, що відбувається. Намагаюся не звертати уваги на компанію з алкоголем, що сидить неподалік. Вони шумно сперечаються, але мені майже вдається їх ігнорувати. Я просто дивлюся вперед і усміхаюся. Аура мені подобається, а скоро ми зможемо подивитися на їзду…

— Новенька?

Знаєте… лише мить часто поділяє наше життя на «до» та «після». Ще мить тому я стояла, радісно спостерігала за всім, що відбувається внизу, а вже зараз стою з прямою, натягнутою мов струна спиною.

— Ти що тут робиш?

Мені навіть повертатися не треба, тому що Кирило стає навпроти. І дивиться мені просто в очі. Секунда — він кладе руки в рукавичках мені на плечі й струшує.

— Як ти сюди потрапила?

Я розтуляю рот, але звідти не вилітає жодного звуку.

— Огнєв! Я тебе шукаю скрізь, а ти тут…

Позаду Кирила просто до нас прямує Соколов. Він зупиняється поряд, дивиться на нас.

— Готовий до заїзду?

— Ага. Ти бабки приготував?

Я нічого не розумію. Це Соколов запитує в Кирила, чи той готовий до заїзду?

— Готово все… твоя справа — зробити цих шмаркачів.

— Коли я програвав, — Огнєв посміхається, а потім кидає на мене погляд. — Вона що тут робить?

— Приїхали розважитись, — відповідає Женя. — Вболівати за тебе будемо.

Кирило знову кривиться, а потім розвертається і спускається сходами вниз. Я ж відчуваю гостру потребу щось зробити! Що завгодно, господи! Кинутися до нього і сказати, щоб негайно йшов додому. Я, звісно, мало що розумію, щоб з численних слів скласти смислове речення. Огнєв збирається брати участь у змаганнях, а Соколов… він, судячи з усього, ось на цьому заробляє!

— Крихітко, розслабся, — Женя, мабуть, помічає мій нервовий стан. — Ти чого?

— А якщо щось станеться?

— Ми сотні змагань провели! Про що ти? Усе буде зашибісь, — Женя обіймає мене за плечі й тягне на себе.

Цієї миті я ловлю на собі погляд Огнєва. Він дивиться знизу вгору, хмуриться, а потім надягає шолом і сідає в машину. Я відчуваю гостру потребу щось зробити, але що? Зателефонувати до поліції? Адже я навіть не знаю, де ми. Набрати батьків? Ще гірше! Мама буде хвилюватися за мене, а я ж навіть не зможу повернутися.

— Гей… — Женя торкається мого плеча. — Якщо страшно, можемо піти.

— І все скасується?

— Ні, звісно, — він усміхається. — Я просто дізнаюся результати й не буду дивитися на них.