Глава 12

Аня

На сніданок вранці я виходжу з побоюванням. Боюся зіткнутися з Огнєвим у коридорі, але його там не виявляється. Як і на кухні. Я вітаюся з мамою та Борисом, сідаю за стіл. Четвертого приладдя немає, з чого я роблю висновок, що Кирило їсти відмовився або вже пішов.

— Кирило на обід буде? — запитує мама в Бориса, підтверджуючи мій здогад, що Огнєв пішов.

— Я не питав.

Видно, що мама незадоволена, але мовчить, мабуть, не хоче сваритися з Борисом. Їм я ще не казала, що мене запросив хлопець погуляти, та й не знаю, чи варто. Мама може й не відпустити, якщо Женя за мною не заїде і вона не побачить його особисто, а він… Раптом не погодиться й поїде?

— Мам… Мене погуляти сьогодні о дванадцятій покликали, відпустиш?

Я сподіваюся, що вона не запитає хто, але це ж мама.

— І хто запросив?

Брехати мамі зовсім не хочеться, але я глитаю й кажу, що Полінка. Трохи згодом напишу Жені повідомлення, щоб до неї їхав.

— Іди, звісно, питаєш! Поліна дівчина непогана, культурна.

Я киваю. Добре, що вона не бачила цю культурну дівчину на вечірці, інакше зараз довелося б говорити правду і знайомити маму з Женею.

На сніданок я наминаю кілька круасанів із маслом і медом та великий кухоль чаю. Виходжу з кухні задоволеною, спокійно йду до себе, знаючи, що Огнєва немає. Мені взагалі не подобається те, що він тут живе. Краще б його не було. Співчуваю, звісно, тому, що в них згоріла кімната, але й нас обмежувати теж не варіант, могли б якось… не знаю, знайти йому няню?

За пів години у двері моєї кімнати стукають. Оскільки мама зазвичай заходить без стуку, я знаю, що побачу за дверима Бориса. Він обережно зачиняє двері й простягає мені складену навпіл купюру. Тисяча гривень. Я здивовано на нього дивлюся.

— Це на прогулянку, у дівчини завжди мають бути гроші. Скажеш, із ким йдеш?

Ось ніколи не звикну до того, що Бориса практично неможливо обвести круг пальця. Кожну мою брехню він одразу ж розпізнає і, що мені більше подобається, не каже мамі. Мені соромно, звісно, але не хочеться їй усе говорити.

— З хлопцем із паралельного класу. Ми просто погуляємо.

— Сподіваюся, — киває він. — Я можу бути відвертим?

— Так, — розгублено вимовляю. — Думаю, так.

Борис бере стілець, ставить його неподалік від мене, сідає. У нас із ним непогані стосунки, він завжди мене підтримує й дає гроші, коли мама про це не знає. Але і близькими нас назвати складно. З ним ніколи не було таких відвертих розмов, які можуть бути між батьком та донькою.

— Я не знаю, чи говорила тобі Зіна, але хлопці бувають не завжди хорошими.

Я хмикаю. Узяти бодай Огнєва! Мама зі мною про хлопчиків не говорила, але я й сама чудово знаю, що люди можуть бути різними. І не лише хлопчики, а й дівчатка. Та сама Тіна. Я звикла до приязності в школі, а тут мене зустріли кардинально протилежним чином.

— Я це до чого, Аню. Будь обережною, не вступай із хлопчиком у стосунки, тим паче інтимні, якщо ви мало знайомі. Часто тільки цього їм і треба.

Я ніяковію. Ми навіть із мамою про таке не розмовляли, та я й не думала. У мене і хлопців жодного разу не було, який уже тут інтим. Та й не збираюсь я! До інституту так точно. Нема з ким, і я згодна з Борисом, що просто так вступати у зв’язок із хлопцем неправильно. Його треба добре знати й любити.

— Я й не думала.

— Чудово! — Борис підводиться, плеснувши себе долонями по колінах.

Видно, що йому ця розмова теж далася нелегко. У нього доньки раніше не було, але він вважав за свій обов’язок мене попередити. Я йому за це вдячна.

— Ви мамі не скажете?

— Ні, звісно, — він підморгує. — Заберу твої таємниці із собою.

Коли Борис залишає мою кімнату, я швидко дістаю телефон і пишу Жені повідомлення, щоб забрав мене за іншою адресою. Також попереджаю Полінку, що прийду до неї, а потім поїду. Вона, звісно, розпитує, але я мовчу. І так усе дізнається.

О пів на дванадцяту розглядаю себе в дзеркалі. Як і попросив Женя, я одягла чорний спортивний костюм. Ми тільки його купили, я ще жодного разу його не носила. Та й у мами підозри не виникне. Якби Соколов сказав про сукню, я б голову зламала, як мамі пояснити такий одяг, та й немає в мене суконь, я не дуже їх люблю.

З дому я виходжу майже о дванадцятій, добре, що до будинку Полінки залишається якихось кілька хвилин. Машина Жені вже стоїть навпроти її двору, і я навмисно йду повільно. Нехай не думає, що заради нього я буду бігти. Не особливий. Це я згадую повчання Полінки. Вона завжди говорила, що хлопцю не можна показувати свою в ньому зацікавленість, інакше він швидко втратить інтерес.

До Жені я не відчуваю особливої ​​зацікавленості, просто вдома залишатися не хотілося, а з ним було не страшно. Його я не боялася, як Огнєва. Здавалося, що Соколов мене не скривдить.

— Привіт, — вітається Женя із широкою усмішкою на обличчі.

— Привіт.

— Готова їхати?

— Так. Тільки з подругою попрощаюся.