Глава 11

Я вдаю, що нічого не чула, сідаю за стіл, запитально дивлюся на маму.

— У нас будуть гості? — киваю на зайве приладдя.

— Я саме до тебе хотіла йти, — бубонить мама, кидаючи невдоволені погляди на Бориса. — Тут така річ… у наших сусідів була пожежа. Її успішно загасили, але зараз там смердить гаром. Тимофій і Лариса попросили на тиждень прихистити їхнього сина Кирила.

— Зрозуміло, — киваю, знизавши плечима.

— Ти ж не проти?

— Та ні.

Звісно, ​​я проти, що взагалі за запитання? Але хіба мене хтось питатиме? Вони ж усе вирішили, навіть якщо я скажу, що категорично проти й гордо піду до своєї кімнати, Кирило однаково до нас переїде, а я виставлю себе істеричкою.

— Ну й добре, — каже Борис. — Кір десь на підході.

Я встаю з-за столу, розуміючи, що вечеря трохи переноситься. Мама не дістає страву з духовки, не розкладає її по тарілках. Ми всі чекаємо на прихід Огнєва.

Він з’являється хвилин за п’ять. З невеликим рюкзаком і сумкою в руках. Намагається виглядати приязно й навіть усміхатися намагається, але я бачу, що він незадоволений.

— Кирило, Зіна вечерю приготувала, ми всією сім’єю збираємося. Складеш нам компанію?

— А це обов’язково?

— Обов’язково, — киває моя мама. — У нас така традиція. Ходімо.

Борис підтискає губи, мабуть, не планував продавлювати Кирила, але суперечити мамі не намагається. Я ж злюсь на Огнєва. Хіба йому складно побути людиною в чужому домі? Корона з нього впаде, чи що?

Ми мовчки прямуємо на кухню, мама попереду, слідом Кирило. Ми з Борисом ідемо позаду.

— Аню, можна тебе попросити? — каже пошепки. — Спробуй виявити до Кирила співчуття й подружитися. Він складний хлопець, але в них у сім’ї зараз проблеми. Йому потрібна підтримка.

— Спробую, — буркочу у відповідь.

Ще б йому була потрібна підтримка від мене, я б точно досягла успіху, але судячи з того, як негативно він налаштований, я йому не здалася.

Вечеря минає у повній тиші. Мама намагається якось розрядити атмосферу, її підхоплює Борис, але ми мовчимо. Я гадки не маю, що говорити, Кирило ж просто їсть. Відчуття, що йому зовсім фіолетово, що тут відбувається й що мої батьки докладають зусиль. Жодної подяки я від нього не почула, та й мама теж.

Щоправда, після закінчення вечері він усе ж таки каже дякую. І навіть додає, що було смачно.

— Ходімо, я покажу тобі твою кімнату, — каже Борис Кирилові.

Той встає, я ж виявляю ентузіазм допомогти мамі зі збиранням та миттям посуду. Усе ж краще, ніж йти до себе в кімнату та слухати, як Борис розмовлятиме з Кіром. Я більш ніж впевнена, що «його» кімната буде розташована поруч зі мною. Суміжна. Я взагалі жодного разу не рада такому розкладу.

— Це тимчасово, — каже мама. — Доведеться трохи потерпіти.

— Добре, — киваю.

— Ви нормально ладнаєте? Мені Кирило здався грубуватим.

Я знизую плечима. Від мами нічого не приховати.

— Я піду до себе. Втомилася.

— Так нічого про нього й не скажеш?

— Ми не дуже спілкуємося, — хмикаю. — Він здався мені звичайним.

Мама, здається, задоволена моєю відповіддю. Принаймні вона не намагається розпитувати мене далі. Я тікаю до своєї кімнати. Сусідні двері щільно зачинені, чому я неймовірно рада. Сподіваюся, Кирило там спить.

Те, що він не спить, я розумію, коли влаштовуюся на ліжку, щоб спокійно почитати. Замість тиші я чую музику. Не на весь будинок, зрозуміло, але батьки її точно не почують, їхня спальня знаходиться на протилежному боці. Проте я чудово чую цю дратівливу для вух музику. Хто таке взагалі слухає? Відчуття, що там когось убивають.

Не витримую я за пів години. Я і сторінки не змогла прочитати під це волання. Рішуче встаю з ліжка та йду до свого сусіда. Стукаю у двері голосно, щоб він почув, але мені ніхто не відчиняє. Я смикаю ручку і вона зненацька піддається. Я відразу крокую всередину, не даючи собі схаменутися. Нехай вимкне цю музику.

Опинившись всередині, роззираюся. Кімната порожня, а джерело звуку — зоставлена на ліжку колонка. Чудово, і як вимикається ця музика? І де тоді Кирило? Навіщо залишати колонку та йти? Йому самому не подобається те, що грає?

Я швидко підходжу до ліжка й хапаю колонку в руки, кручу її в різні боки, шукаю кнопку, коли чую за спиною:

— Поклади на місце й не смій чіпати мої речі.

Від несподіванки я відкидаю колонку на ліжко й повертаюся. Кирило стоїть в самих спортивних штанах. Через його плече перекинутий рушник, а обличчя випромінює загрозу.

— Що ти робиш у моїй кімнаті?

Музика раптом припиняється. За мить я розумію, що це Кирило її відключив. З телефона!

— Прийшла попросити тебе вимкнути музику. Я за стінкою, між іншим, сплю, і мені надто голосно. Читати заважає.

— І? Це привід вдиратися до мене в кімнату?