Глава 10

Аня

Наступний навчальний день починається з мого запізнення. Через безсонну ніч я заснула аж під ранок і прокинулася лише після третього дзвінка будильника. Летіти довелося щодуху, але однаково прийшла невчасно.

— Запізнюємося, Ледовська… — похмуро прокоментувала наша математичка, але кивнула мені на моє місце.

Я спритно обходжу кілька парт та йду до своєї, щоправда, спокійно пройти мені не дають. Я лечу на підлогу, ледве встигнувши виставити вперед руки. Перші кілька секунд я лежу пластом і не можу зрозуміти, що сталося. Я щойно йшла до парти — й ось уже лежу на підлозі. За миті, коли до мене долинає регіт, розумію, що мені хтось поставив підніжку.

— Що ж це… — голосить математичка й кидається до мене.

Встаю я раніше, ніж вона встигає мені допомогти, кидаю погляд назад і бачу єхидні посмішки однокласників.

— Рябов, — зло вимовляє Жанна Тимофіївна. — До директора сьогодні зайдеш.

— А що я? — пирхає він. — Вона сама впала.

— Дурепу з мене не роби. І з класу геть. Поставлю тобі «н».

— Жанно Тимофіївно!

— Скажи дякую, що не два! — математичка припиняє будь-які спроби обурюватися й запитує, чи мені не потрібно в медпункт.

— Ні, усе гаразд, дякую.

Гордо скинувши голову, йду до своєї парти. Дорогою наказую собі не плакати, тому що сльози так і підступають до очей. Єхидні посмішки, спрямовані в мій бік, боляче вдаряють по самолюбству. Звірі тут навчаються, чи що?

Цікаво, це Огнєв? Він усім сказав, що тепер мене можна чіпати? Чи це просто збіг? Чомусь я думаю, що ні. Він зробив це навмисне, щоб я зрозуміла, хто тут головний. Від цього стає ще гірше. Я до нього зі щирою душею, допомогти хотіла, а він… зовсім не боїться, що всі дізнаються про його батька? Я ж і в іншу школу перейти можу, а він?

Хоча кого я обманюю? Не зможу я нічого сказати. Мене не так виховували.

***

Насмішки наді мною продовжуються до кінця тижня. Однокласники зі мною не спілкуються. Навіть Еля, яка здалася мені цілком доброзичливою, налаштована до мене байдуже. Я намагалася завести з нею розмову, але вона від мене відмахнулася й відвернулася в інший бік.

У п’ятницю стає зовсім нестерпно. Мій рюкзак, усі зошити та книжки виявляються облиті солодким чаєм. Усе це я помічаю, коли повертаюся з їдальні. Додому доводиться піти раніше. Поліні я відправляю смс та йду на вихід із класу. Гадки не маю, як буду все відновлювати. Зошити, звісно, можна завести нові, а книги… мені повірять, що вони зіпсовані не з моєї вини?

Дорогою стикаюся з нашою класною керівницею й наважуюсь запитати в неї, що робити в такому разі.

— Як що?! — вигукує. — До директора йти, звісно. Таке треба припиняти.

— А маму треба викликати?

— Навіщо? Я гадаю, ми й без цього розберемося. Вчителям доручимо за тобою наглядати! Дивно, що ти зіткнулася в нашій школі з таким ставленням. Ніколи раніше нічого подібного у нас не було.

Підручники мені видають нові, зошити я зміню. Директор обіцяє обов’язково вжити заходів, і я спокійно йду додому. Рюкзак, щоправда, зіпсований. Спробую його помити, але гадаю, це не допоможе.

Уже біля будинку раптом стикаюся з Огнєвим. Його сьогодні в школі не було. Я йду до свого будинку, він виходить із хвіртки. Я прискорюю крок, щоб не довелося з ним вітатись, але він мене помічає й гукає:

— Аня!

Я вперто йду далі. Не збираюся я зупинятись!

— Аню, почекай!

На жаль, він мене наздоганяє, хапає за руку й розвертає до себе.

— Що треба? — запитую з викликом. — Вирішив подивитися на плоди погроз на власні очі? На, дивись!

Я тицяю йому рюкзаком у груди, він невтямки його перехоплює, а потім ставить дивовижне запитання:

— Чому він мокрий?

— Може, тому що твої дружки залили його чаєм?

— Зовсім збожеволіла? Мене навіть у школі не було, — він пхає рюкзак назад мені в руки.

Я замовкаю. І справді по-дурному вийшло. Я не маю доказів, а я його звинувачую.

— До мене чіплятися почали після того, як ти покинув мою кімнату, — пояснюю. — Ти сам бачив, як поставили мені підніжку.

— Бачив, — він киває. — Але ж Рябов більше тебе не чіпав?

— Його в школі не було і знайшлися інші. Кирило… — я зітхаю. — Може, припинимо цю війну? Я просто хочу довчитися…

***

Моє раннє повернення додому залишилося непоміченим. Ні мами, ні Бориса вдома немає, тому я спокійно заходжу в дім і йду до своєї кімнати. Як я й думала, після миття, рюкзаку легше не стало, а тому ввечері доведеться повідомити мамі про необхідність купити новий.

Відкинувши зіпсований рюкзак, беруся за виконання уроків. Відкладати їхнє виконання не хочеться, краще провести вихідні за улюбленою книгою або переглядом серіалу. Ближче до вечора на телефон надходить повідомлення від Жені. Просте та лаконічне: