Глава 8

Втекти не попрощавшись я не можу, тому чекаю, поки Женя піде за мною. Адже він повинен вийти з машини? Я не помиляюсь. Через хвилину двері з його боку відчиняються, і я бачу його світле волосся.

Женя підходить до мене ближче, зупиняється за метр, винно дивиться. Я ж тим часом розглядаю його. В будинку було темно, я майже нічого розгледіти не встигла. Натомість зараз, під освітленням вуличного ліхтаря, роблю це безперешкодно.

Женя досить привабливий, з правильними рисами обличчя, без хижого вишкіру, як у того ж Огнєва, і з привітною усмішкою та поглядом карих очей. А ще в нього милі ямочки на щоках, які з’являються, коли він усміхається. І волосся в нього довге. Не як моє, звісно, але чубчик падає йому на чоло і досягає брів. Зачіска в нього взагалі смішна: розпатлана в різні боки. Ефект недбалості, але йому дуже личить.

— Вибач, я поквапився, — каже Женя, винувато опускаючи голову. — Ти мені сподобалася дуже, і я… ну загалом.

— Мир? — тягну йому маленький пальчик.

Він простягає свій і ми струшуємо руками. По-дитячому й безглуздо, проте стирає незручність, що виникла між нами.

— Якщо ти не проти, я запросив би тебе погуляти. У п’ятницю ввечері можна.

— А в суботу вдень?

Ми ще погано знаємо одне одного, щоб гуляти ввечері, але я йому про це, певна річ, не скажу.

— Можна. О дванадцятій буде нормально? Ти ж нещодавно приїхала? Я можу тобі місто показати.

— Я тут раніше мешкала, — усміхаюся. — Просто в іншому районі. Але погуляти все одно буду рада.

— Тоді домовилися.

— Мені час, — киваю на будинок, у вікнах якого світиться.

Мама точно на мене чекає. Спати не ляже, поки я не повернуся додому.

— Бувай.

Соколов усе ж таки підходить до мене й обіймає. Поцілувати більше не намагається, але в обіймах тримає довше ніж належить. Я ніяково звільняюся, махаю йому на прощання і йду додому.

Мама, як я й думала, чекає на мене у вітальні. Оцінює своїм професійним поглядом і, переконавшись, що я не пила, бажає мені на добраніч. Коли у вітальні вимикається телевізор, я саме встигаю доробити домашку й лягаю в ліжко, щоб почитати. Беру в руки улюблену книгу й занурююсь у читання.

Не знаю, скільки минає часу. Під час читання я зазвичай ніколи за ним не стежу, настільки занурена в героїв. Від книги мене відриває якийсь стукіт. Я аж підстрибую на ліжку, а потім він повторюється. Я навіть не відразу розумію, що стукіт доводиться мені в балконні двері, а коли до мене доходить, вони відчиняються й у кімнату заходить Огнєв.

Ось говорила мені мама замикати двері зсередини, але ж я завжди краще знаю й роблю по-своєму.

— Гей, новенька, не лякайся, це я, — шепоче він, а потім натикається на мене поглядом. — Тьху ти… я вже приготувався до того, що мене уперіщать чимось важким.

— Тихіше ти, — шиплю на нього. — У нас стіни тонкі, а мама щойно лягла. Що ти взагалі тут робиш?

— Поговорити прийшов.

— Проникнувши до мене в кімнату? Ти з глузду з’їхав?!

— Тихіше ти, — шикає тепер на мене. — Розмова нагальна.

— Чого тобі треба?

Я приймаю стійку: схрещую руки на грудях і дивлюся на хлопця з викликом. Двері зсередини я зачинила, тому втекти звідси можна хіба що через балкон, але кімната взагалі-то на другому поверсі. Досить важко для моєї комплекції стрибати з вікон.

— Ти дивися, а Соколу руку простягала й усміхалася, — уїдливо вимовляє Огнєв.

— Ти що, стежив за мною?

— Дуже треба. Саме теж повернувся додому. Я ж тобі сказав, щоб ти з ним не спілкувалася.

— І що? — знизую плечима. — Ти мені ніхто, щоб тебе слухати, а він, між іншим, такий уважний. І зовсім не грубіян, як дехто.

— Він тебе пережує та виплюне. Ти що, справді думаєш, що сподобалася йому?

Його слова боляче ранять. Настільки, що я обхоплюю себе руками й розтираю руки долонями. Навіщо він це мені каже? Невже справді вважає мене настільки страшною? Хіба я нікому не можу сподобатися? Я ж симпатична…

— Це не твоя справа, Кириле, — говорю крижаним голосом. — Ти мені ніхто, сам же казав.

— Мене вдарив батько, — раптом каже він, схиляючи голову на бік.

Погляд при цьому в нього серйозний, щелепи міцно стиснуті. Я вперше так близько розглядаю Огнєва. У нього справді агресивна зовнішність. Він виглядає значно старшим за своїх однолітків. З прямим гострим підборіддям, з прищуреними хижими очима, з чітко вираженими вилицями. А ще я помічаю невеликий шрам на його брові. Цікаво, це в нього від чого? Невже подарунок від батька? Куди взагалі дивиться його мати в такому разі?

— Мені так шкода, — видавлюю із себе.

Не знаю, що мною рухає, але я підходжу до Огнєва і співчутливо кладу руку йому на плече. Попри хижий погляд і невдоволено стиснуті губи, я не можу йому не співчувати. Навіть не уявляю, що б відчувала, якби тато чи мама мене били. Насильство в нашій сім’ї завжди було під забороною. Та й Борис до нього не вдається, чому я неймовірно рада.