Глава 7

Іти з Полею додому виявляється тим ще випробуванням. Подруга напідпитку, її трохи хитає з боку в бік, а я втомилася після школи, уроків і танців. Позіхаю й тягну подругу, яка все рветься повернутися назад до Орлова. І що її так там зачепило, гадки не маю. Не витримавши, запитую:

— Чим Орлов так сподобався?

Подруга оживає, навіть іти починає рівно й сама. Захоплено відкриває рота й вимовляє:

— Орлов не схожий ні на кого з усіх тих, хто був на святі.

— Ну це я вже чула.

— Ти не розумієш, — заперечує вона. — Орлова в нас взагалі не люблять, але всі бояться. Дімка «О який!»

Щоб показати, який саме Дімка, подруга широко розводить руки й підіймає їх над своєю головою.

— Шафа? — підказую їй, пирскаючи зі сміху.

— Сама ти шафа! Він широкоплечий, високий і дуже спортивний. Навіть більший за твого Соколова.

— Він не мій! — усе моє єство чинити опір її словам.

З чого це раптом Соколов мій взагалі?

— Я образно, — відмахується Поля. — Я не договорила. Коротше, бояться його всі, розумієш? Він до нас прийшов зо два роки тому. Його цькувати намагалися, а він тоді Кривоносову ніс зламав, прикинь? Сказав, тепер прізвище твоє буде виправдане. Чіпати його більше не наважилися, він окремо тримається, товаришує зі студентами переважно.

Подругу я не перебиваю, слухаю одним вухом і нічого надприродного поки що не бачу. Зрозуміло, що хлопець не з тих, кого легко образити, сильніший за багатьох ще, це так. І її захоплення ним зрозуміле. Серед наших хлопців ніхто не заступиться за дівчину. Впаде — руку не подадуть. Я вважала Огнєва іншим після того випадку в туалеті. Думала, що він із тих, хто може подати руку допомоги за потреби, а виявилося, що я помилилася.

— Ми з ним сьогодні буквально хвилин десять посиділи, поговорили. Здається, я закохалася, — замріяно тягне Поліна.

— За десять хвилин? — уточнюю скептично.

— А чи багато треба? — вона відмахується. — Ти на нього подивишся — зачаруєшся.

— Ти про Огнєва так само говорила, й що? Не вразив!

Від розмови нас відриває сигнал клаксона автомобіля, що під’їжджає. Ми обидві повертаємось. Я рівно, а Полінку трохи заносить, але мені вдається її утримати.

— Дівчатка, що ж ви не сказали, я б вас підвіз, — з авто виходить Женя Соколов.

Я здивовано дивлюся на те, як він прямує до нас розгонистими кроками.

— Нумо довезу.

Поля з радістю погоджується, а я смикаю її за руку і твердо вимовляю:

— Тут йти зовсім трішки, ми самі, але дякую.

Женя здався мені непоганим хлопцем, але річ у тому, що я не дуже довіряю школярам, ​​які роз’їжджають на машині. Прав немає, а він катається! Страшно… я взагалі дуже аварій боюся.

— Ти чого? — пхає Полька в бік.

— Я не поїду з неповнолітнім у машині, — шикаю на неї й тягну піти пішки.

— Він повнолітній уже, у нього є права, пішли.

Настає моя черга ошелешено дивитися на хлопця. Повнолітній? Ось з Огнєвим я б у це повірила, але Соколов… не тягне. Ростом він трохи вищий за мене, худенький такий, хоча я все більше переконуюсь, що зовнішні параметри не важливі. Мені самій наприкінці навчального року вісімнадцять. Сумніваюся, що я дуже виросту і якось зовні змінюся на цей час.

— Поліна має рацію, — каже Соколов. — Права та паспорт у машині, я покажу.

Поки я стою, не знаючи, що робити, Поліна вже зачиняє за собою пасажирські двері. Й от як її залишити в такому стані? Іду слідом, щоправда, на задньому сидінні місця мені немає. Там Поля розляглася й заснула.

— Сідай попереду. Я не брешу, правда дійсно є.

Я киваю і все ж сідаю на переднє сидіння. Женя відразу дає мені документи, і я їх переглядаю. Не звикла вірити людям на слово.

— Я давно їжджу, стаж у мене років зо два, але за межі селища я не виїжджаю. Мама хвилюється, та і я поки що не освоївся. Можеш не хвилюватися, я тут кожну ямку на дорозі знаю й аварій у нас майже не буває.

— Сильно помітно, що я боюся?

— Взагалі-то ти вчепилася в пасок безпеки.

З жахом розумію, що так і є. Послаблюю хватку і змушую себе розслабитись, хоча виходить погано. Виходить тільки тоді, коли я бачу, як спокійно та впевнено Женя веде авто, ніби їде на велосипеді, чесне слово. Це заспокоює, та і правил дорожнього руху він не порушує, хоч машин тут зараз мало.

Першу ми відвозимо Поліну. Я допомагаю їй дійти до дверей будинку і винно пояснюю її мамі, що Поля надто інтенсивно танцювала, тому ледве тримається на ногах. Не казати ж їй, що винен у всьому пунш, хоча думаю, Полінина мама й так усе зрозуміє.

В автомобілі мене чекає Женя. Він послужливо відчиняє мені дверцята, які я одразу перехоплюю й сідаю в салон. Тут приємно пахне, але незважаючи на це, хочеться якнайшвидше опинитися вдома, забратися у свою постіль і заснути. Я втомилася, а доведеться ще й частину уроків робити. Здається, інформатику ми з Полею залишили на потім.