Глава 6

Аня

— Відвали від мене нафіг, зрозуміла? Щоб я більше тебе не чув, інакше вся наша угода анулюється. Тебе знову замкнуть у туалеті, а мені буде пофіг, усікла?

Його образливі слова жалять сильніше за укус бджоли. А в мене, між іншим, на них ще й алергія. Анафілактичний шок виникає майже миттєво. Зараз же мені просто хочеться плакати. Сльози скупчуються в очах, але я їх стримую.

Не можу просто взяти й спокійно заплющити на все очі. Учора його батько ще при нас до рукоприкладства вдався. Я можу тільки уявити, що він робив, коли залишився з Кирилом наодинці. Втім, що уявляти, на обличчі Огнєва все видно.

Кирило від мене відвертається, поправляє рюкзак на плечі й збирається піти, але я хапаю його за руку. Чому він такий упертий?

— Ти повинен написати на нього заяву.

Мої слова не справляють потрібного ефекту, хоча реакція все ж таки є. Я ледве встигаю зрозуміти, як Кір розвертається і вириває руку з мого захвату. Від різкості руху та нерівних вагових категорій я падаю на землю. Приземляюсь прямо п’ятою точкою на асфальт і здираю шкіру до крові на долоні, мазнувши рукою по поверхні в падінні.

З мого рюкзака вивалюються книги та зошити, але я не звертаю на них жодної уваги. Просто помічаю цей факт, а сама дивлюся на Кіра. Шоковано дивлюся, не вірю, що він справді це зробив.

Відштовхнув мене, і я впала.

Сльози мимоволі скочуються щоками. Я відвертаюсь, щоб їх змахнути, а коли повертаю погляд, щоб подивитися Кирилові в очі, бачу тільки його спину.

Він іде до друзів, які дивляться на мене і сміються.

Я ж настільки шокована, що не відразу встаю. Лише коли до мене підбігає Поліна, приходжу до тями. Починаю збирати зошити та підручники в рюкзак і брешу подрузі, що зачепилася за щось сама.

Всю дорогу додому Поліна щось весело розповідає, я ж варюсь у власних емоціях. З одного боку — хочеться знову спробувати допомогти Кирилові, а з іншого — навіщо він мені здався? Він сьогодні у всій красі показав себе справжнього. Озлобленого, грубого та жорстокого. Я можу пояснити таку поведінку тим, як до нього ставиться батько, але ж це не привід копіювати його поведінку.

— Ти мене слухаєш взагалі? — запитує Поля.

— Якщо чесно, не дуже. Думаю про вправу, яку нам додому задали.

— Та забий ти! Скажи краще, на вечірку підеш?

— Куди?

— Я що, дарма тут розпинаюсь? В однокласника мого вечірка сьогодні. Він усі чотири старші класи запросив, прикинь?

— Нічого собі, — говорю без особливого ентузіазму.

— Ходімо зі мною, Соколов непоганий хлопець. Перейшов до того ж від ашок до нас.

— А о котрій вечірка? І що вдягати? Мені ще уроки треба зробити.

— А я можу до тебе в гості прийти? — запитує Поля. — Ми б і уроки разом зробили, і я вбрання допомогла б тобі вибрати. Задають нам однаково одне й те саме.

— Так, пішли, — радісно говорю я.

На вечірку йти не дуже хочеться, але в ситуації, що склалася, краще все ж таки піти. Який сенс сидіти вдома і варитися у своїй жалості до себе? Краще вже відволіктися від думок про те, що сталося серед інших, та й у колектив мені не завадило б влитися. Та ж Тіна сьогодні мене не діставала.

— Як тут кльово! — захоплено бурмоче Поля.

Нічого офігенного я поки що не знайшла. Звичайний будинок, гучна музика, купа алкоголю, хоча я пити взагалі не збираюся, ну й гості, яких я не знаю. Деякі, звісно, знайомі, але решта…

Проте Поля знає багатьох, знайомить мене з Олею, Вікою, Льонею. Я запам’ятовую лише імена, та й то половину забуваю одразу ж.

— Пунш будеш? — простягає Поліна стаканчик.

— Ні.

— Він безалкогольний.

— Тоді давай.

Я беру з її рук пластикову склянку й відпиваю солодку рідину. Спочатку з побоюванням, мало що туди додали. Коли не відчуваю алкоголю, роблю ще кілька ковтків. Ні Тіни, ні Огнєва тут немає, тому я дозволяю собі розслабитися й потанцювати разом із Поліною. Цим усі й займаються. Хтось сидить п’є на диванах, інші розмовляють, але танцює дуже багато.

— Ти маєш рацію, — кажу Поліні. — Тут і справді круто.

Музика запальна настільки, що хочеться танцювати й танцювати, не зупиняючись. Дивно, що багато дівчат сидять. Хіба їм не хочеться відволіктися?

— Ти класно рухаєшся, — хвалить Поля.

— Займалася в бальній.

— Правда?

— Ага. Давно, щоправда, але практику не проп’єш.

Я кинула кілька років тому. Якоїсь миті зрозуміла, що це не моя мрія, а мамина. Я більш ніж десять років присвятила цьому, подавала гарні надії, але не захотіла. На одному з виступів просто втекла, а потім мені було соромно постати перед мамою. Я чомусь була певна, що вона мене не зрозуміє. Засудить. Але мама мене підтримала, сказала, що треба було сказати раніше й не займатися тим, що мені не подобається.

— О, пішли!