Глава 5

Кирило

Мій звичайний ранок починається о п’ятій годині. Я підриваюся з ліжка, віджимаюсь п’ятдесят разів від підлоги, качаю прес та руки, присідаю. Далі — поспіхом роблю уроки.

Мій мозок влаштований так, що працювати над уроками я можу тільки вранці. Ніколи домашнє завдання вечорами не виконував, хоч батько намагався перевчити, коли дізнався. Йому не подобалося, що я все роблю вранці. Це, типу, впливає на мою успішність, хоча вчився я завжди на відмінно.

Феноменальна пам’ять Комусь потрібні були репетитори, хтось просив вчителя повторити ще раз, а я все запам’ятовував і на другій половині уроку мені ставало нудно. Усі старанно трудяться, а я сиджу й нічого не роблю, тому що все зрозумів і вже зробив.

До початку уроків залишається година, коли я збираю зошити та книги в невеликий рюкзак, натягую джинси, футболку й виходжу з дому. Батьки вийдуть снідати за десять хвилин. Міра, наша хатня робітниця, обов’язково зайде, щоб покликати й мене, але я буду вже далеко. Можливо, батько розлютиться, але мені вже начхати. Не хочу, щоб мама бачила синець на правій вилиці.

— Офігіти, бро, хто тебе так?! — питає Льоша, коли ми зустрічаємось у сквері неподалік від школи.

Тут наше улюблене місце для зборів. Невелику ділянку в деревах ми виявили випадково, і відтоді завжди тусувалися на цій галявині. Нас, звісно, без проблем можна було знайти за розмовами, але зазвичай ніхто не турбував галасливих підлітків. Хоча поліція одного разу зазирнула. Побачила, що ні косяків, ні алкоголю в нас немає, і пішла, давши спокій.

— Та вчора побився. Якийсь ідіот докопався.

— Тобі хтось зміг врізати? — сміється Костя.

— Не зміг. Я невдало зачепився за його ногу і влетів у стовп. Забий, коротше, загоїться. Де, до речі, Чиж?

— Пише, що вже підходить, — Костян крутить телефоном. — Чекаємо.

Я, Костя, Богдан, він же Чиж, і Льоха — друзі з п’ятого класу. Щойно сформували наш «5-А», то ми й потоваришували. Відтоді — не розлий вода. Новеньких до свого загону не приймаємо, між собою не сваримося.

Богдан приходить саме тоді, коли ми втрачаємо терпіння. Чижов взагалі любитель спізнюватися. Побачивши мене, він одразу починає «про головне».

— Гей, Огнєв, новеньку бачив? — шкіриться Богдан. — Офігенна, скажи?

Я знав, що так буде. Щойно побачив її на вулиці біля школи, зрозумів, що захочуть парі. На неї.

— Її не чіпаємо, — кажу похмуро.

— Чого? — невтямки перепитує. — Вона особлива, чи що?

— Не особлива, — огризаюсь. — Бісить сильно.

Справді, не казати ж їм, що мені тепер її захищати належить? Хоча б уберегти від Романової. Зробити так, щоб її не чіпали. Ось уже брати участь у парі на її спокусу немає жодного бажання.

— Ми останній рік навчаємось. Не можна пропускати такі веселощі. Її приниження має бути грандіозним. Твоє ім’я увійде до історії.

— Мій кулак увійде у твій ніс. Я сказав — не чіпаємо. З нею — не граємо.

Які ігри взагалі? Новенька — не дурепа, ще і прониклива дуже. Я не хочу в цьому брати участь. Не лише з нею, взагалі. Після останнього парі весь цей задум якоюсь ахінеєю здається. Дитячими витівками.

— Сокол із тобою не погодиться, — відповідає Бодя. — І зіграє замість тебе!

Про Соколова я якось забув. Учора його не було, і я вирішив, що він пішов зі школи. Мало що, раптом його багатий татусь вирішив, що йому не місце в нашій злиденній школі. Ну або останнє парі сильно по ньому вдарило. Хотілося сподіватися, що в ньому хоч щось людське лишилося. Хоча… у мені його теж мало.

Взагалі, із Соколом ми певний час спілкувалися. Адже з нього й почалися ці парі. Жодну новеньку не пропустили. Тільки якщо надто страшна, або жирна. Вся школа про це знала, ставки робили на мене чи на нього. У нас тому із новеньких лише хлопці приживаються. Дівки тікають, щойно все розкривається.

— Із Соколом я поговорю. Знайдемо іншу жертву.

Хлопці моє рішення помітно не схвалюють. Учора встигли розгледіти новеньку, сподобалася. Та й кому б не сподобалася? Я й сам учора залип із цікавістю. Особливо на губах.

Фак, знову не про те думаю.

Із Соколовим і справді поговорити треба. Останнє парі хріново закінчилося. І Єва, між іншим, єдина, хто залишився в школі. Я коли її побачив учора, офігів. Очам не вірив, що після всього вона не втекла. Ні, сиділа за першою партою, як ніде нічого, гордо скинувши голову.

Соколов у неї закохався. Я спочатку думав, що гон це все. Ну яке кохання нафіг від Сокола, але ні, Жені справді Єва подобалася. Я тоді гру запропонував зупинити й оголосити нічию. Він не погодився. Став переможцем. Єва дізналася про все, звісно. Припинила будь-які контакти й зі мною, і з ним. Але зі школи не пішла, хоч і трималася окремо. Ні з ким не спілкувалася, тому що нікому не довіряла.

Цього разу я не хотів сперечатися. Вже точно не на новеньку. Та і взагалі час було зав’язувати. Хоча я чудово розумію, про що хлопці говорять. Уся школа чекає на грандіозне завершення наших ігор. Ідіотизм, говорю ж.

На першому уроці Сокол не з’являється, проте Тіна з подругами на місці.