Глава 4

Кирило

— Я що тобі сказав? Мізки взагалі працюють?

Батько хапає мене за петельки, потім різко відштовхує. Я похитуюсь, але на ногах стою міцно. Тримаю руки в кишенях, стиснуті в кулаки до побілілих кісточок. І дивлюся на нього спідлоба. Не люблю, коли він так робить. Взагалі ненавиджу, коли він дозволяє собі до мене торкатися. А тут ще на людях, не за зачиненими дверима. Сволота.

— Він не винен! — поспішає заступитися за мене новенька.

— Він залякав тебе, чи що? — питає батько в неї, а погляду не відводить мене.

Розвернутися й піти, чи що, прямо зараз?

— Я від нього втекла. І заблукала, — виправдовується вона.

Щиро так, правдиво. Навіть я вірю. Актриса майбутня зростає. Великого театру.

Батько мене більше не чіпає. До мене взагалі втрачають інтерес, заспокоюють новеньку, хоч вона заспокоїлася ще дорогою сюди. Вона взагалі тільки киває і відповідає «так», «ні», «все гаразд». І на мене дивиться. Так, наче хвилюється. Кажу ж — актриса.

— Додому йдемо, — батько знову до мене торкається.

Чіпає за куртку й розвертає в бік будинку. Думає, що я забув, де той знаходиться?

Вони прощаються з Борисом та його новою дружиною, бажають удачі новенькій, батько навіть вибачається перед нею за мене. Вона знову повторює, що винна сама. Молодець, звісно, ​​але я вже розумію, що це не допоможе. Батько вирішив, що винен я, отже, сьогоднішньої сутички не уникнути.

Я йду попереду, батьки ззаду, коли чую, як новенька мене гукає:

— Кирило…

Я зупиняюся, обертаюся.

— Можна тебе на кілька слів?

Дивлюсь на батька. Мене самого це бісить, але батько роками вчив мене чекати на його дозвіл. Це вже звичка, що в’їлася з корінням. Він киває, типу, можна.

Обходжу батьків, йду до новенької. Мама з батьком на мене, звісно ж, не чекають. Раптом батько відволічеться й сьогодні жодних виховних заходів не буде?

— Чого тобі?

— Я подякувати ще раз хотіла, — тихо каже вона.

Її батьки пішли в будинок, але вона однаково шепоче.

— За що?

— За те, що знайшов. І що допоміг сьогодні. Я поверну завтра костюм.

— Залиш собі. У подарунок. Я його однаково не вдягну.

— Тобі обов’язково бути таким придурком?

Вона смішно злиться. У цей момент вона хмурить брови, звужує очі й трохи дує губи, від чого вони в неї стають пухкішими. Чорт, я що, справді витріщаюся на її губи? Повертаю нахабний погляд їй у вічі.

— Я такий завжди, новенька.

— Неправда.

А вона вперта. І прониклива. Іноді мою бездушну наволоч всередині замінює людина і я починаю відчувати хороші людські почуття: співчуття, жалість, страх. За сьогодні цих почуттів надлишок. Вдень у туалеті я її пожалів, увечері, поки її шукав, звідкись узявся страх. Нафіг, настав час зав’язувати такі контакти.

— Ти все сказала?

— Я запитати хотіла… тобі точно нічого не буде за те, що мене шукали?

— Про що ти?

Я вдаю байдужість, хоч усередині починає неприємно тягнути. Я зосереджуюсь на іншому. На її карих очах, на довгих віях, які видно навіть у тьмяному освітленні, на світлому довгому волоссі, яке зачіпає вітер. На її обличчі загалом.

— Про батька. Мені здалося він… жорстокий.

— Тобі здалося. Детективи дивитися перестань.

— Я просто бачила, як він…

— Слухай, — втрачаю терпець. — Відвали, га? Я тебе послав — ти пішла, усе логічно. Чого ти переймаєшся?

— Я не хочу, щоб через мене в тебе були проблеми, — шепоче, опускаючи погляд кудись на мої кросівки.

— Тоді звалили зі школи, — пропоную.

— Що? — її погляд гнівно виблискує, коли вона скидає голову й дивиться на мене.

Ось так звичніше. Терпіти не можу, коли мене жаліють.

— Що чула. Забери документи, знайди іншу школу.

— Ні.

— Вирішили в такому разі.

Я розвертаюсь і, ударивши ногою по невеликому каменю, крокую вперед. Новенька мене кличе знову, але я вже не обертаюсь. Вдаю, що її не чую. І не обертаюся. Зрозуміє, що я не буду знову до неї підходити, й зайде в дім.

Відстань до нашого котеджу долаю за якісь хвилини. Й так розтягую повернення, як можу, але відстань між нашими будинками якихось кілька десятків метрів.

На першому поверсі тихо. Є шанс, що я спокійно дістануся своєї кімнати, але на другому поверсі, коли я підіймаюся сходами й проходжу кабінет батька, чую незадоволене:

— Сюди йди!

Засунувши руки в кишені, йду до нього в кабінет. Зупиняюся в центрі й зверхньо дивлюся на батька. Я не нариваюся, просто вже знаю, що буде, тож хоч не почуватися безхарактерним чмом.