Глава 3

Мене не попередили про необхідність наряджатися, тому спускаюся у звичному одязі — у спортивному широкому костюмі. Своєму, певна річ. Той, який віддав мені Огнєв, я акуратно склала в пакет і запхала під ліжко. Вночі, коли мама засне, закину в прання, а вранці віддам Кирилові.

— А це донечка моя, — хвалиться Борис, коли я заходжу в кухню.

Погляди двох пар очей вмить спрямовуються в мій бік. Вивчають. Я ніяково усміхаюся, вітаюся і проходжу до столу. Не люблю, коли на мене так дивляться, хоч друзі в Бориса приємні.

— Завжди про доньку мріяв. Ти ж знаєш, — каже він другові. — Із Зіною мене доля звела.

— Це Лариса, Анечко, — каже мама. — А це її чоловік Тимофій.

— Приємно познайомитись, Аня.

Я дивлюсь на сімейну пару. Усміхнені та щасливі. Жінка неймовірно вродлива, доглянута, стильна, виглядає дуже молодо, на обличчі жодної зморшки немає. Її руде волосся копицею падає до плечей, а губи розтягуються в щирій усмішці.

Її чоловік також симпатичний, але видно, що одного з Борисом віку. Хоча Тимофій, варто зауважити, більш підтягнутий, спортивний. Й одягнений у піджак і сорочку, хоча це начебто звичайна вечеря. Борис, наприклад, натягнув футболку та джинси. Та й мама не стала вбиратися, хоча підфарбувалась і змінила халат на сукню.

Запитавши, як у мене справи, вони втрачають до мене інтерес. Розмовляють між собою, жартують. Телефона у мене немає, тому займаю себе виделкою та салатом. Колупаю фету, розбиваючи її на шматочки.

— А ти в якому класі вчишся, Аню? — запитує Лариса.

— В одинадцятому, — тихо відказую. — Сьогодні перший день у школі.

— У тій самій, до речі, куди Діма з Вадимом ходили, — доповнює Борис.

Діма — це його син. Він рік тому закінчив університет і вже працює на хорошій посаді. Мама весь час ставить його мені в приклад і каже, що я маю добре вчитися. Вадим, мабуть, син наших гостей.

— Так і Кирило зараз там вчиться, — зауважує Тимофій. — Ми забрали його з минулої школи. Надто там наворочено. Ви не однокласники випадково?

Усі погляди знову спрямовуються на мене. Я відчуваю, як починають горіти щоки. Кирило в нас у класі один, тому зараз я молюся, щоб він опинився в паралельному.

— Він у «А» класі, — каже Лариса.

— І Аня наша в «А», — сміється мама. — Треба ж, збіг.

Від розмови нас відвертає гучне ревіння, яке ми чуємо з вулиці. А потім сигнал клаксона. Я навіть не встигаю охрініти від новини, яку почула.

— А ось і Кирило, — каже Лариса.

Вітчим іде відчиняти ворота, а я… я думаю, яку причину вигадати, щоб втекти.

— Знову мотоцикл дістав, — невдоволено хмуриться Тимофій. — Я йому казав не чіпати.

— Тім, — Лариса дивиться на нього з усмішкою, кладе руку йому на плече. — Нумо не в гостях. До того ж тут їхати дві хвилини.

— Йому вісімнадцяти немає, — заперечує Тимофій.

Вони сперечаються, я хаотично генерую ідеї, але мозок відмовляється працювати. Не тікати ж спонтанно, зрештою.

— Ми вже й не сподівалися, — каже Лариса, коли Борис заходить разом із їхнім сином. З Кирилом, звісно. Огнєвим. — Дякую, що приїхав.

— Мотоцикл навіщо взяв? — невдоволено питає його батько.

— Тимофію! — обсмикує його Лариса. — Припини!

Поки вони сперечаються, погляд Огнєва нишпорить по кухні й натикається на мене. Завмирає, а потім посміхається. Я ж відчуваю, як палають мої щоки.

— Ви вже познайомились? — запитує Лариса. — Потоваришували?

— Ти навіть не уявляєш, як близько, мам, — хмикає Кирило й…

О боже, ні! Він іде прямо до мене! Невже збирається сісти поряд?

— Так добре, що ви вчитеся разом, — щебече Лариса, захоплено переводячи погляд зі свого сина на мене.

— Дуже добре, — підтримує її моя мама. — Я так за Анечку хвилювалася, а тепер ось — буде кому пригледіти.

Я почуваюся під мікроскопом. Відчуття, що в мені зараз вишукують найменший натяк на брехню чи нещирість, хоч погляди всіх за столом приязні.

Майже всіх. Кирило дивиться на мене явно без радості, хоч і сів навіщось поруч. Пліч-о-пліч. Дратує нестерпно.

— Добре, — погоджується батько Кирила. — Тепер я хоча б зможу дізнатися правду про його поведінку та успішність!

— Тат, — заперечує Кирило, явно напружуючись.

Я ж… я подумки розпливаюся в усмішці, промацуючи важіль тиску на Огнєва. Адже ми з ним можемо взаємовигідну співпрацю укласти.

— А що тат? Твої оцінки хороші й на поведінку не скаржаться, але я не дуже вірю. Та і друзі твої… підлабузники.

— Вони кажуть правду, — заперечує Кирило.

Я посміхаюся. Про навчання, можливо, але поведінка… я б посперечалася.

— Он Аня явно так не думає, — зауважує Тимофій і дивиться прямо на мене.

Вони обидва дивляться.