Глава 2

Веселощі починаються після закінчення першого уроку. Я встигаю зібрати книги та зошити в рюкзак, коли до мене підходить висока струнка білявка.

— Це місце в класі ніхто не займає, — каже вона, склавши руки на грудях.

— Ти Тіна, так? Я Аня, — тягну їй руку.

Вона дивиться на мою долоню, кривиться й повертається поглядом до мене.

— Це моє місце. Забрала манатки й звалила.

— Я не піду. Мені за медичними показаннями важливо сидіти на першій парті центрального ряду. Так вже склалося, що ця парта вільна.

— Вона не вільна.

— Тут нікого не було, коли я прийшла. І ти сидиш в іншому місці, хіба ні?

— Я сказала, це моє місце!

— Романова! — чую голос нашої класної. — Зменш оберти. Місце вільне, Ледовська може його зайняти. У неї справді медичні показання.

— Вікторіє Андріївно, — Тіна робить максимально доброзичливе обличчя. — Ви ж знаєте, що місце моє. Його ніхто не займав ніколи.

— Це було раніше.

— Але Вікторіє А…

— Все, Романова! Це місце тобі не належить! Розмову закінчено.

Класна керівниця втрачає будь-який інтерес до мене та Тіни. Втикається в зошити й на нас більше не дивиться. Я ж бачу, як обличчя Романової вкривається червоними плямами. Вона незадоволена таким розвитком подій, але я що? Я можу й пересісти, але нікуди. Ще однієї парти в центрі тут немає.

— Ти пошкодуєш! — шипить Тіна так, щоб не почула класна.

Я знизую плечима. Школа дивує. Я, звісно, хотіла нормальну, але не думала, що першого ж дня заведу собі ворогів. Я взагалі конфліктів не хотіла! А судячи з того, як здивовано та насторожено дивиться на мене клас, саме це мені й загрожує.

Нічого, прорвемося!

З цими думками я виходжу з класу, щоб зустрітися з Полею. Вона чекає на мене біля дверей і відразу, як бачить, хапає під руку.

— Розповідай! — вимагає захоплено. — Як тобі Огнєв? Я бачила, що він був! Вийшов одним із перших.

— Мудак твій Огнєв, — буркочу роздратовано. — Це з ним я зранку зіткнулася на подвір’ї.

— Офігіти! — бурмотить Поля. — То він тобі нахамив?

— Він, — киваю. — І в класі додав.

Я коротко розповідаю подрузі про те, що сталося. Не забуваю згадати й про Тіну.

— Ти б пересіла, — зі знанням справи каже вона. — Романова буде мстити. Вона в нас зірка школи, її всі бояться.

— Ой, що вона мені зробить! — відмахуюсь.

— Ну не знаю, я б на твоєму місці одна додому не поверталася.

— Ой, годі, Поліно. Ще я її не боялася!

Мені, звісно, ​​страшно. Я не звикла до такого ставлення до себе. В попередній школі в нас спокійний тихий клас був. Там навіть ніхто не грубіянив одне одному. Тут усе інакше.

Наступні уроки минають спокійно. Мене ніхто не чіпає. Ні Романова, ні Огнєв. Останній, до речі, після четвертого взяв рюкзак і кудись звалив. Мабуть, найпопулярнішому хлопцеві школи можна відвідувати не всі уроки. Може, й у школу він ходитиме не щодня?

Здається, про мене забувають. Романова захоплена своїми подругами та плітками, інші учні на мене теж не дивляться. Звикли, мабуть. Я розслабляюся, але з Полею ми все ж таки домовляємося піти додому разом. Так спокійніше.

На обіді теж усе нормально. З однокласниками я не спілкуюсь. Навіть імен багатьох і не знаю. Нас не представляли одне одному, а самостійно до мене ніхто не підходить. Бояться, що коли Романова почне мститися, їх зачепить рикошетом.

Боягузи.

Останній урок закінчується. Я виходжу однією з перших. Швидко йду до туалету. Зачиняюся в кабінці. За мною хтось заходить, і я згадую слова Полі про те, що Романова буде мститися.

Відразу їх відкидаю. Тут всюди камери. У туалеті їх немає, звісно, але в коридорі були точно. Коли заходила, я бачила.

Чую стукіт дверей сусідньої кабінки, потім клацання. Хтось просто зайшов у туалет, а я рознервувалась. Рішуче відчиняю дверцята й виходжу назовні. Далі — темрява. Мені щось надягають на голову.

Я ні закричати, ні поворухнутися не можу. У ступор впадаю. З мене стягують піджак, спідницю, рвуть блузу. Я чую тріск тканини. Хтось боляче тягне за волосся. Усе роблять тихо. Коли все закінчується, мене штовхають на підлогу і стискають мотузку на шиї.

Коли я стягую мішок із голови, у туалеті вже порожньо, а двері зачинені. Мене зовні зачинили, і я не можу вийти.

Біжу до рюкзака, перевіряю кишені. Телефона немає.

Мій одяг валяється купою в умивальнику. Мокрий і порізаний. Спідниця геть зіпсована, піджак теж. Блузку трохи пошкодили, сильно рвати не стали, але як тепер йти додому — не знаю. Поруч із речами валяється записка:

«Роби висновки, новенька».

Я кілька разів стукаю у двері кулаками, кричу, щоб випустили.

По той бік тиша. Уроки закінчилися, у цій частині будівлі класів немає.