Глава 1

Аня

— Тобі неодмінно сподобається в новій школі, — втішає мама. — Я все перевірила ще раз, перш ніж подавати документи. Діти тут пристойні, спокійні, нещасних випадків не було.

— А бійки?

У моєму голосі напевно прозирає надія. Попередню школу, у яку мене визначила мама, я ненавиділа. Вона була схожа на якийсь монастир, де навчаються виключно старанні діти. І вчителі були якимись прибитими. А мені так хотілося до звичайної школи.

— Бійок немає, — усміхається мама. — Я хочу вірити, що школа нічого не приховує, інакше доведеться шукати нову.

— Не приховує, Зіно, усе гаразд. Мій син там навчався. Відмінником випустився, між іншим. Все гаразд буде, не хвилюйся. Нам, до речі, вже час, якщо не хочеш запізнитися на роботу, — підганяє маму мій новоспечений вітчим.

Мама киває й починає метушитися. Підфарбовує губи помадою, поправляє блузу й, усміхнувшись, іде до виходу. Я з рюкзаком плетусь слідом.

З Борисом мама познайомилася кілька років тому. Вони довго листувалися в мережі, спілкувалися телефоном і потай від мене зустрічалися. Пів року тому мама оголосила, що завела нові стосунки, а на початку літа вони побралися. Усе сталося швидко, але я не була проти. Борис справляв приємне враження. Був спокійним і надійним, але що головне — він подобався моїй мамі й поруч із ним вона розквітла. Тато помер п’ять років тому, і я вважала, що мама достатньо настраждалася й наплакалася. Їй просто були потрібні нові стосунки, у яких вона змогла б розчинитися.

Маму ми висаджуємо першою. Фірма, у якій вона працює, знаходиться зовсім близько до нашого дому, але Борис її завжди підвозить. Наостанок він бажає їй гарного дня, цілує в щоку і проводжає захопленим поглядом. Я захоплююся тим, як він ставиться до неї й любить.

Борис сідає в автомобіль і заводить двигун. Везе мене до школи. Перше, що я бачу, коли машина зупиняється — великі ковані ворота й довгий паркан, за яким видніються високі туї. Далі — п’ятиповерхова кам’яна будівля, пофарбована в похмурий сірий колір. Я кривлюсь. З автомобіля виходити не хочеться, але я таки присуваюсь ближче до дверей і тягну на себе ручку.

— Аню, — гукає мене Борис.

Я повертаюся. Дивлюся на вітчима запитально.

— Школа звичайна, її не мама перевіряла, а я, — він мені підморгує, а я усміхаюся, відчуваючи, як позначка шкали мого настрою стрімко летить вгору. — Тільки нехай це залишиться нашою таємницею, гаразд? Якщо будуть проблеми — приходь спочатку до мене, а не до Зіни. Не будемо її хвилювати.

— Звісно! — захоплено відповідаю я. — Дякую вам… тобто тобі!

— Поки нема за що. Гроші маєш?

Я киваю.

— Успіхів у школі.

Я махаю Борису на прощання і, розвернувшись, крокую до воріт. Повз проходить натовп інших школярів. Багато хто з них на мене навіть не дивляться. Хтось захоплено спілкується одне з одним, хтось гортає стрічку Інсти, а хтось робить селфі на газоні просто поряд із зеленою підстриженою туєю. Приєднатися до них, чи що? Світлин на такому фоні я ще не маю. Настав час урізноманітнити свою інстаграмну стрічку.

Я роблю крок убік і відразу натикаюся на щось тверде й тепле, а потім, не втримавшись, силкуюся впасти. Це щось, точніше, хтось, чортихається й притримує мене. Хапає за руку трохи вище ліктя, тягне на себе, а потім басить:

— Під ноги дивись, а то преш, як танк!

Приголомшена грубістю, я намацую ґрунт під ногами й вириваю руку з міцного захвату. Підіймаю голову, щоб подивитися в очі цьому нахабі й висловити все, що я думаю про його поведінку.

Боже, краще б я цього не робила!

Де там мої божі діти з минулої школи?

Бажання висловитися кудись різко зникає, варто мені зустрітися з холодним поглядом того, на кого я наштовхнулася. Широкі груди й плечі, одягнені в білу сорочку, засукану до ліктів, руки з біцепсами, які попри вільний фасон одягу однаково простежуються, і зле, але неймовірно привабливе обличчя. Моя зорова пам’ять одразу карбує цей образ. Запам’ятовує його до найменших подробиць. Навіть шкода, що вона в мене так добре розвинена.

— І? Що стала? Пройти даси? — каже він, поки я на нього витріщаюся.

Господи, який сором! Ні, щоб вдати, що мені він зовсім не цікавий, то я стою й запам’ятовую його. Особливо погляд, яким він мене сканує — холодний, байдужий, навіть зневажливий.

— Хам, — виривається в мене.

Він хмуриться, нахиляє голову набік, ніби намагаючись розгледіти мене краще, а потім їдко усміхається.

— Ти новенька, так?

— А тобі-то що? — пирхаю й поправляю важкий рюкзак на плечі.

— Нічого, — хлопець знизує плечима, а потім нахиляється до мене й говорить тихо, але чітко: — Будь обережна в словах, які кажеш незнайомим людям.

— А то що? — кричу йому вже вслід, тому що він обходить мене і йде до входу.

Звичайно, мені не відповідають! Де там! Така зарозумілість, мабуть, не дозволяє йому нормально розмовляти з людьми. Зуб даю, важко йому жити в цьому світі.

«11-А» мені допомагає знайти Поліна. Ми з нею познайомилися два місяці тому. Випадково зіткнулися на вулиці. З’ясувалося, що вона живе в сусідньому з нами будинку й ходить до цієї ж школи. Лише клас інший.