36. Маргарита

Різкий, хоча й не гучний сигнал будильника змусив здригнутися усім тілом і ще міцніше притиснутись до Стаса. Я знала, що він зараз прокинеться і почне швидко збиратися, бо ж зйомки, і автобус чекає… Але мені так хотілося хоч ще хвилину чи півхвилини провести в його обіймах, відчуваючи тепло його тіла, його дихання на своїй щоці… Та він заворушився, піднявся на ліжку, обережно відсторонюючись від мене ( бо ж думав, що я ще сплю). Взяв будильник і швидко вимкнув. Тоді якусь мить дивився на мене, а я лежала непорушно, і тільки стежила за ним з-за напівзаплющених повік. 

Тоді він зітхнув і, вставши з ліжка, попрямував у душ. Коли вже тримався за ручку дверей, я теж сіла і поглянула на нього.

— Доброго ранку! 

— Доброго ранку! — він усміхнувся. — Лягай ще поспи, тобі ж на дев'яту на заняття. 

— Я зроблю тобі чай! 

— Це зовсім не обов'язково, що я, сам не заварю чаю? 

— Мені не важко, я все одно вже не хочу спати, — сказала я, накинула халат і пішла на кухню. 

Насправді мені дуже хотілося спати, бо ми заснули вже далеко за північ. Але я не могла пропустити нагоди ще якийсь час побути поруч із Стасом, перш ніж він на цілий день зникне, і я буду тинятися квартирою, не знаючи, чим себе зайняти… У ці дні я відчувала дуже сильну залежність від нього. Можливо, це не зовсім точне слово, бо ж, коли ми кажемо "залежність", то маємо на увазі щось погане, те, що шкодить нашому самопочуттю чи там достатку…

У моєму стані ніби й не було чогось шкідливого, але разом з тим я втрачала спокій, коли Стаса не було поруч. Ось він тут, зі мною, я слухаю його, дивлюся на нього, торкаюся — і відчуваю безмежне, всеохоплююче щастя… Такий безмір щастя, що можу купатися в ньому, як у океані.  І здається, воно ніколи не зміліє і не закінчиться.

Та варто Стасу переступити поріг квартири і залишити мене саму, я відразу відчувала сум і спустошеність. Немов у моєму житті вимкнули світло, і я сиджу й дивлюся в одну точку, очікуючи, поки воно знову з'явиться. Якщо бути на людях, наприклад, поїхати на курси чи піти в магазин, то самотність переносилася легше. Але коли я була сама вдома, то відчувала її дуже гостро. 

Минала година чи дві після того, як він поїхав — і сум ще посилювався, я починала думати, де він зараз, чим займається, чи не сталося з ним чогось лихого… Я брала телефон і перевіряла, чи не було пропущених дзвінків, чи він не писав мені смс або повідомлень у месенджерах. Якщо нічого не знаходила, то заглядала в його соцмережі — раптом він викладе якесь фото чи щось напише? Але він нічого не писав, бо ж коли йому цим займатися на зйомках, де все розписано по хвилинах? 

Тоді я просто гортала його фото, читала підписи до них і думала, як мені його не вистачає… Мабуть, це було неправильно — так прив'язуватися до коханої людини, але мені бракувало його, як повітря. І коли, нарешті, він повертався, я відчувала полегшення, ніби з темного задушливого приміщення, де було дуже важко дихати, виходила назовні, на свіжий вітерець і яскраве сонце. 

Мене засмучувало те, що скоріше за все, він не відчував того, що й я. Тобто, йому була приємна моя компанія, він повертався додому з радістю, ніде не затримувався, говорив компліменти, дарував подарунки… Але він спокійно міг обходитися без мене, він не відчував такого суму, коли мене не було поруч. 

І я щоразу думала, от він такий красивий, талановитий, має безліч прихильниць, які приходять до нього під час зйомок, просять автографи чи фотографуються з ним… Раптом якась із них виявиться кращою, ніж я? І одного дня він затримається на роботі, потім ще і ще, а тоді скаже: "Вибач, Марго, але наш контракт добіг кінця. Ось твоя платня…"

Правда, я мала достатньо здорового глузду, щоб розуміти, що я все це надумую, і Стас не з таких, що будуть зраджувати, прикидаючись, ніби нічого не трапилося. І все-таки емоції часто брали гору над розумом, і я знову й знову ревнувала Стаса то до його партнерки Альони, то до прихильниць, то навіть до режисерки Поліни…

Я нічого йому не казала, але, залишаючись на самоті, бувало, починала плакати від того, що не можу бути зараз поруч із ним. Одним словом, мене постійно хитало на таких-от емоційних гойдалках, кидаючи від безмежного щастя до тривоги і суму, а потім назад — до полегшення і заспокоєння, коли Стас повертався додому…

***

Але поки що до його повернення було довго. Я вже приїхала з курсів, заняття на яких сьогодні тривало не так довго, як зазвичай. Одна з викладачок захворіла, і нас відпустили раніше. 

Я сходила в супермаркет, купила продукти, приготувала вечерю, закинула речі в пралку,  а до повернення Стаса лишалося ще дві години. 

Щоб час минув швидше, вирішила поприбирати. Правда, Стас казав, що я не повинна цього робити, мовляв, він викличе прибиральницю. Але я подумала, що це зайве. Адже в нього не  якийсь особняк, а всього-на-всього двокімнатна квартира. Що там такого страшного — витерти пил та вимити підлогу? А фізична робота завжди допомагала мені заспокоїтися і відволіктися. 

Підмітаючи, я згадала свій перший візит до квартири Стаса, коли він хворів, а я так само, як зараз, готувала йому суп і прибирала. Правда тоді я й гадки не мала, чим це все для мене обернеться менше, ніж за місяць…

Я трохи замріялася, так і сидячи навпочіпки біля ліжка, а потім стріпнула головою і засміялась, подумавши, що побачив би мене в цю мить Стас. Як я сиджу з віником, дивлюся в одну точку і дурнувато усміхаюся. Все-таки закохані люди стають здатні на різні дивацтва…