20. Маргарита

— Так, останній штрих! — Віка провела по моєму обличчю пухівкою від пудри і відступила назад, оглядаючи результати своєї роботи з прискіпливістю художника. 

Я теж поглянула в дзеркало. Нормально, виглядаю цілком зірково. Особливо подобалися мені тіні сріблясто-перламутрового кольору, які робили очі виразними, та накладні вії. Над цими віями подружка билася дві години, поки змогла їх приліпити. Зате тепер я з'явлюся на прес-конференцію в усьому сяйві своєї харизми. 

— Ну, потримай за мене кулачки! — я обійняла її, та цілувати не стала, щоб не розмастити помаду, яка була накладена теж якимось хитромудрим градієнтним способом.

— Я буду дивитися на тебе в прямому ефірі, — заявила Віка. — Може, ще запитання задам… якщо вдасться додзвонитися. 

— І що ж ти спитаєш?  — поцікавилася я. 

— Коли у вас зі Стасом весілля, — вона зареготала. — А що, хай знає,  що тепер до моєї подружки потрібно ставитися серйозно! 

— Він ставиться серйозно, — сказала я швидко. — Але ж ти знаєш, це тільки робота. І коли вона закінчиться, ми вдамо, що розійшлися. 

— Та ну, це нецікаво, — вона скривилася. — Треба так, щоб міцна сім'я і троє діточок. Ваші глядачі цього так чекатимуть! 

— Скажи ще, п'ятеро, — пирхнула я. — Ні, дорогенька, я не думаю, що в найближчий час наважуся на таке. Тому якщо й вийду заміж, то десь років через десяток, і точно не за Стаса. Стану відомою актрисою і знайду собі якогось мільярдера! 

— То ти просто так говориш, — не погодилася Віка. — А сама за Стасом помираєш. Як він тобі подзвонить, то вся зарум'янишся одразу, біжиш, ховаєшся з тим телефоном. Думаєш я не бачу? 

— Отакої, коли я ховалася? Завжди просто говорю, та й усе. А ти видаєш бажане за дійсне. 

Віка лише усміхнулася у відповідь:

— Ну добре, йди вже, бо ще запізнишся на свою конференцію. Ти як будеш добиратися? 

— Стас мене зараз із зупинки забере, — я схопила сумку, ще раз поглянула на себе у дзеркало й вибігла з квартири.

***

— Ми встигаємо, як у нас із часом?  — з ентузіазмом спитала я.

— Треба прискоритися,  — Стас поглянув на годинник. — Маша домовилася з візажистом. Повинні встигнути.

— Але навіщо? 

— Щоб зробити тобі нормальний макіяж, а не цей бойовий розпис індіанця, — він торкнувся мого обличчя. 

Можливо, в інший час цей доторк змусив би моє серце забитися частіше від хвилювання, але зараз воно калатало хіба від гніву. 

— Ти увесь час мене критикуєш! Тобі не набридло? 

Він примирливо усміхнувся:

— Ну, в повсякденному житті ти нормально фарбуєшся, і я тебе не критикую. Але те, що я бачу сьогодні…

— Я подумала, що для зйомок треба зробити більш яскравий мейк-ап, — пробурмотіла я. 

— Так, але є своя специфіка… З цими блискітками і перламутром ти виглядатимеш як новорічна ялинка. І тоді точно скидатимешся на "нічну фею"...

Я штовхнула його в плече.

— Гей, обережніше, а то нас виженуть із таксі, — Стас підняв руки догори. 

— Більше не смій глузувати з мене! Бо зараз я вийду з авто і нікуди не поїду! Будеш пояснювати всім, чому і друга наречена тебе кинула! 

Я побачила, як після цих слів він різко спохмурнів. Перестав усміхатися і відвернувся до вікна. 

Що це з ним? Я ж лише пожартувала, що він, жартів не розуміє? Теж мені, принц на горошині! 

Але все ж я торкнулася його руки:

— Стасе, вибач, якщо я тебе образила…

— Та нічого, — відповів він, все ще уникаючи дивитися на мене. — Все нормально. 

— Але ж я бачу, що ненормально! Ти засмутився через ту дівчину, через Ніколь? 

Він повернувся до мене і поглянув мені в очі. 

— Яке це має значення? Все вже в минулому. 

— А ти можеш розповісти мені про неї? 

— Навіщо? — здивувався він. — І взагалі, звідки ти дізналася про цю історію? 

— Прочитала в інтернеті, — відповіла я. — Ну, ти ж сам казав, що публічність має свої нюанси…

— А, ну так… — він помовчав кілька секунд, а тоді нехотя сказав. — Вона поїхала працювати до Америки, та так там і залишилася. Кажуть, режисер фільму, де вона знімалася, зробив їй пропозицію. Ось і все, нічого цікавого. 

Мені стало соромно. Він, мабуть, досі переживає через це. Чоловіки взагалі надто болісно сприймають той факт, що їх можуть проміняти на когось іншого. А особливо такий хлопець як Стас, він дуже честолюбивий, і завжди хоче перемагати, бути кращим за інших. І що, виходить той американець його переміг, тому він і біситься? 

— Я не тому спитала, що мені це цікаво, — швидко сказала я. — Просто подумала, що на прес-конференції можуть про це запитати, і буде дивно, якщо я буду не в курсі. От і все. А взагалі мене твоє особисте життя не хвилює. Ти навіть можеш із кимось зустрічатися, я не буду проти. Ну, я розумію, що чоловікам потрібно мати стосунки, тобто я маю на увазі…

Водій, що досі дивився собі на дорогу, раптом з цікавістю поглянув на мене у дзеркало, і я зрозуміла, що він почув останню фразу. 

Відразу замовкла, картаючи себе за свій довгий язик. 

Якийсь сьогодні нещасливий день, все не так, як треба. Якщо ще на конференції налажаю, то підведу Стаса, і він відмовиться від співпраці зі мною. 

Я мало не плакала, наперед відчуваючи майбутній провал. 

Повернула голову, і побачила, що Стас дивиться на мене. Щось таке було в його погляді… Як тоді, в парку, перед тим, як він мене поцілував. 

— Стасе, вибач… — тихо сказала я.

— Не вибачайся, — він махнув рукою. — І не хвилюйся так, я ж бачу, що ти місця собі не знаходиш. Все буде добре, я буду поруч, і якщо що, допоможу тобі. Ти мені віриш, Марго? 

— Так, — прошепотіла я, немов загіпнотизована, дивлячись йому в очі…