15. Станіслав

— Ти не голодна? — запитав я у Марго, коли ми вийшли з магазину. 

— Чесно кажучи, є трохи, — вона усміхнулась.

— Суші чи хінкалі? 

Я в принципі знав відповідь, усі дівчата завжди обирали суші. 

— Станіслав Гордієнко у вільний час жере хінкалі? — вона скептично вигнула брову. 

— А чим тебе не влаштовують хінкалі? — відповів я питанням на питання.

— Та ні, просто якось по-простецьки, — вона усміхнулась. — Я думала, ти фанатієш за якимись там жаб'ячими лапками, чи ще чимось схожим. 

— Ну лапки — то ще не найгірша французька страва, — щиро сказав я. 

— А ти фанатієш за найгіршими? — перепитала Марго.

Все ж, вона була доволі гостра на язичок і це навіть веселило. Правда, у нашій грі таке навряд  чи буде виглядати органічно, однак я ловив себе на думці, що мені це дійсно подобалось. Було в ній щось таке, що мене зацікавлювало. 

— Хм, дивлюсь, ти не така вже й голодна, — таки мовив я задумливо, коли побачив, що вона так і дивиться на мене. — Ну раз так, викличу тобі таксі. 

— Ні, я голодна, — заперечила Марго. 

— Але що ми будемо їсти, ти так і не обрала, — я знизав плечима. — Значить, оберу я. Я хочу суші, хотів ще позавчора замовити, але прийшла ти з супом...

— Я прийшла не з супом, а з продуктами, — знову заперечила вона. — Могла б і не приходити, але ти виглядав так жалюгідно, — вона знизала плечима. 

— Дякую тобі ще раз, — я зазирнув їй в очі. 

Марго ж одразу відвела погляд. 

— Я не могла кинути хвору людину, тож не думай, що справа в тобі, — пробубоніла вона. 

— Добре, ходімо, — я взяв її за запʼясток і потягнув до ескалаторів...

***

— Було смачно, — сказала вона, відставивши тарілку. 

— Радію, що тобі сподобалось, — я спостерігав за Марго.

Коли до нас підійшла офіціантка з чеком, Марго знову хотіла сама дістати гроші, але я її, звісно, випередив.

Розплатився, а потім взяв її куртку з вішака і допоміг одягнутись. 

— Можливо, тобі треба ще щось купити? — запитав, коли ми вже вийшли з кав'ярні. 

— Ні, — вона аж надто активно захитала головою в знак заперечення. — Мені здається, я накупила одягу на все життя вперед. 

— На яке життя, це тільки мінімум, — я зітхнув. — Давай, може, зайдемо ще кудись...

— Ну ні, тільки не сьогодні, — сказала вона. 

— А коли? 

— Та дай хоч це переносити, — Марго показала на пакети.

— Може, треба зайти ще в крамницю білизни, — задумливо сказав я, корчачи якомога серйознішу міну, а насправді пильно дивлячись на її обличчя, щоб не пропустити реакцію. — А то там тобі жоден ліф на сподобався... 

Марго одразу зашарілась і, схоже, ще й розгнівалася, бо між бровами залягла кумедна складка. 

Такий її вигляд змусив усміхнутись. Так, це саме така реакція, яку я й очікував. Не знаю, чому мене так забавляла ця проста дівчинка, але я нічого не міг із собою зробити. 

— Не тобі дивитись на мою білизну! — нарешті відповіла вона. 

— А кому, як не твоєму хлопцеві? — хмикнув я. — Не забувай, під ту сукню та й під нові светри бажано б мати щось достатньо привабливе.

— Ти кажеш так, ніби всі будуть заглядати мені під сукню і перевіряти, чи пристойний у мене ліфчик! — вона, схоже, була трохи на взводі. 

— Ну ситуації бувають різні, — я знову знизав плечима.

— Я ж казала — без інтиму! — мало не істерично додала вона.

— Та я жартую, розслабся, — я поклав руку їй на плече і усміхнувся. — Думаєш, мене хвилює твій ліфчик? 

— І чому розмова взагалі перейшла у площину ліфчиків? — відповіла вона питанням на питання. 

— Ти зараз вільна? — я скористався її ж прийомом.

— Хіба ми не виконали план-мінімум? 

— Ти так і продовжиш розмовляти зі мною тільки питаннями? 

— А ти хіба робиш інакше? 

— Непогано, — я приклав пальця до губ і подивився на неї. — До речі, у тебе непогано поставлений голос, ти десь займалася? 

— Так, дивилась відео на ютубі, — відповіла вона.

Виглядала серйозною... Невже дійсно навчалась по ютубу? А може, вона з мене глузує? Марго хоч і здавалась простачкою, насправді такою не була, чомусь я відчував це. 

— Я серйозно, — вона зазирнула мені в очі. — Не всі такі, як ти, мають гроші і тому подібне...

— Думаєш, я в твоєму віці щось мав, — я зітхнув. — У мене ж нормально карʼєра тільки в цьому році пішла. До того я був ще тим невдахою. 

— Ти навчався, — не погодилась Марго. 

— Все більше і більше переконуюся, що навчання в універі мало що дає. Найкраще навчання — це практика, — серйозно сказав я. 

— Але де такій, як я, взяти практику? У мене нема освіти і диплому....