14. Маргарита

Я сиділа в маршрутці, а маршрутка стояла в заторі. Десь попереду сталася аварія, і поліція перекрила рух. Дістала мобільний, поглянула на годинник — вже була чверть на одинадцяту. 

Стас учора написав "не запізнюйся", це мене трохи роздратувало, чомусь він постійно мене дратує. Такий самовпевнений, вважає, що увесь світ має обертатися навколо нього. Але я з принципу хотіла прийти навіть раніше призначеного часу, щоб довести йому, що я не якась легковажна фіфа, яка всюди запізнюється. 

І от, за законом підлості, застрягла у заторі. Що найбільш прикре, то спробувала йому зателефонувати, а в нього було зайнято. З ким це можна так довго теревенити? З тією блондинкою, може? 

— Відчиніть, будь ласка, двері, — звернулася я до водія. Краще вже піти пішки, я знаю, що це теж займе час, але хоч не буду так нервувати, бо сидіти і тупо дивитися на годинник — найгірше. 

***

Коли я підійшла до торгівельного центру, то побачила, що Стас спокійно стояв біля входу і щось читав в телефоні. 

 — Привіт, — я наблизилася до нього, відчуваючи, як щоки аж пашать від швидкої ходи.  — Я тут трохи запізнилася…

 — На сорок хвилин, — сказав він, відриваючись від телефона і уважно дивлячись на мене. — А ще до тебе неможливо додзвонитися, увесь час було зайнято. 

 — На дорозі трапилася аварія, — я була зла від того, що доводиться виправдовуватися.  — І я ні з ким не розмовляла, тільки увесь час набирала тебе. Може, ми дзвонили один до одного одночасно, тому й було зайнято?

 — Ну добре, що ти вже тут, — він махнув рукою. — Ходімо, — відчинив двері і пропустив мене досередини. 

Я мимохіть поглянула на себе в дзеркало, що висіло на стіні, і скривилася. Волосся розпатлане, обличчя червоне, шарф з’їхав набік. Хівря якась. Стас же, здається, повністю одужав, бо виглядав бездоганно, ніби з картинки журналу. 

Коли ми увійшли до магазину жіночого одягу, до нього тут же підбігла молоденька продавчиня і стала розпитувати, що ми шукаємо. От ще одна прибацана, на мене навіть не глянула, вся її увага була прикута до мого “нареченого”. 

 — Хочемо вибрати щось по сезону для моєї дівчини, — невимушено заявив Стас, а тоді звернувся до мене: — Люба, що там потрібно? Мабуть, дві сукні, одну більш повсякденну, а другу на вихід. Ще якісь там блузки, спідниці…

 — Може, джинси? — пискнула я.

 — Ну так, давайте і джинси, і кілька светрів, один тоненький, другий тепліший…

Продавчиня бадьоро кивала, радіючи, що трапилися щедрі покупці, які готові винести з собою половину крамниці.

 — А білизну? — вкрадливо спитала вона знову Стаса. — У нас якраз сьогодні було поповнення асортименту, подивіться, яка краса, — і тицьнула йому під носа мереживний комплект яскраво-червоного кольору. 

 — Давайте й білизну, — Стас вирішив грати роль щедрого кавалера. — Марго, вибирай, що тобі до вподоби. 

Я вхопила  з вішака перший-ліпший набір білизни, аби він тільки не дивився на ту хитрозроблену продавчиню. 

 — Ой, та це не ваш розмір,  — вона похитала головою. — У вас бюстгальтер має бути А, а ви взяли С. Він завеликий буде. Зараз я вам знайду підходящий. Ось, погляньте, є  така чудова моделька з поролоном, аби збільшити груди, давайте поміряємо…

Я подумки прокляла її, свій “неправильний” розмір і той день, коли згодилася на цю авантюру. 

 — Добре, — сказала спокійно. — Давайте, я виберу ще інші речі, і тоді піду міряти. 

 — Так, звичайно, — вона ввічливо усміхнулася. — Зараз я вам підберу те, що вам буде до лиця. 

Поки вона ходила між стелажами, знімаючи з вішаків різний одяг, Стас присів на канапу, яка стояла в кутку, і знову заглибився в читання. На мене він зовсім не зважав, і я відчула себе трохи впевненіше.

Подивилася навсебіч, і тут мою увагу привернула дуже красива сукня. Вона була з м’якенького матеріалу, схожого на оксамит, насиченого темно-фіолетового кольору, пошита у ретро-стилі. Нещодавно я дивилася фільм “Великий Гетсбі”, то там у героїні були схожі вбрання. Ще й прикрашена різними ланцюжками, які висіли аж до талії. Мені здається, таке б мені личило і справляло дійсно зіркове враження…

— Дивися, — я приклала сукню до себе і повернулася до Стаса. — Тобі подобається? 

Він підвів голову і якусь мить дивився на мене, потім похитав головою.

 — Марго, це якийсь стиль “по-багатому”, не треба тобі таке.

 — Ну добре, а що, на твою думку, мені треба? — я насупилася. — “По-бідному”? 

Він підвівся з канапи, підійшов до вішака і зняв з нього чорну сукню, таку геть просту, без нічого.

 — Ну оце, думаю, те, що треба, — сказав він.

 — Фе, я не люблю чорний колір. 

 — Тоді візьмемо щось пастельне, — він показав іншу сукню, блідо-бежеву.

Все це було таким нудним, як у моєї вчительки математики.

 — Ти ж хотів, щоб я була зіркою, — тихо сказала я, косуючи на продавчиню, яка все ще збирала для мене “придане” в іншому кінці магазину. 

 — Ти думаєш, що для того, аби виглядати стильно, треба обвішатися висюльками і стразами? — усміхнувся він.