13. Станіслав

— Стасе, щось ти зовсім зблід, — стурбовано сказала режисер. — Ми можемо відзняти це пізніше, наприклад, завтра. 

Ми з Поліною Кравченко вже вдруге працювали разом, тож мали дружні стосунки. Вона щиро переживала за мене, однак я знав, що кожен день тут, на цій локації, влітає в копієчку, і продюсер буде незадоволений, якщо Поліна попросить ще один день. 

— Ні, все добре, — я усміхнувся. — Можливо, я трохи втомився за останні дні, але це не страшно. Відпочину завтра, у свій вихідний...

— Завжди захоплювалась твоєю зібраністю і цілеспрямованістю. Цим ви з Ніколь дуже схожі, — вона усміхнулась. — До речі, як вона?... 

Я озирнувся навсебіч. Сьогодні на зйомках не було зайвих людей, однак, у будь-якому випадку, я все одно не збирався ніде нічого розповідати, аж допоки мене «не зловлять» з Марго. 

— Не бійся, тут тільки свої, — сказала вона, зазирнувши мені в очі. — Але, якщо не хочеш казати — не кажи. Я завжди вважала, що актори, як і інші люди, мають право на особисте життя.

— Дякую, Поліно, — я усміхнувся. — Приємно це чути. Добре, давай відзнімемо цю сцену...

***

— Стасе, ти вже йдеш? — запитала перед виходом Альона, тендітна блондинка вісімнадцяти років, яка була моєю партнеркою по цьому фільму, у нас були головні ролі. — У мене завтра цілий день зйомки з Сашею, а я аж ненавиджу його персонажа!

— Значить, у нього вийшло гарно передати характер свого персонажа, — я усміхнувся, відчиняючи двері на вулицю.

— Так, — закивала Альона. — Ти зараз зайнятий? Можемо заїхати в якийсь бар, — вона почала крутити пасмо волосся і подивилась мені в очі. 

— Чесно кажучи, я... 

Раптом в моє поле зору потрапив мужик з фотоапаратом, який точно фотографував нас з Альоною. 

Я зітхнув. 

Ну що ж, нові чутки гарантовані. Однак скоро це закінчиться. У мене буде Марго, тож пресі стане нецікаво. Точно, я й забув, ми сьогодні маємо зустрітись... Якраз все відзняли швидко, тож... 

— Стасе, — вона взяла мене кінчиками пальців за рукав куртки. — Ну чому ти застиг? 

— Пробач, — я усміхнувся, дістаючи з кишені мобільний. — Треба викликати таксі.

— Хочеш, я тебе підвезу? — усміхнулася вона. — Он моя машина, — і вказала пальцем на червону тойоту трохи нижче по вулиці. 

— Ні, дякую, я замовлю таксі, — я розблокував телефон, побачив, що в мене висить два непрочитаних повідомлення, але спочатку таки вирішив відкрити додаток по виклику машини.

— Ну тоді я піду, — додала вона злегка сумно. — До зустрічі післязавтра.

— Так, до зустрічі, — сказав я, викликавши машину, і перейшовши в розділ вхідних повідомлень. 

Альона тим часом пішла до своєї автівки. 

"Все, тепер ти зобов'язаний бути моїм нареченим. Маргарита."  — прочитав я у повідомленні. 

А другим повідомленням було продовження: "Я сьогодні не можу піти на шопінг, вибачай. Давай завтра."

Чомусь я засмутився. 

Цікаво, чому вона не може піти? Зʼявились плани на вечір? Сподіваюсь, вона розуміє, що на час нашої гри їй не можна зустрічатися з іншими хлопцями. Треба буде їй це чітко пояснити...

Коли подумав про інших хлопців, чомусь відчув роздратування. Ні, ну Марго точно несерйозна. А що як вона мене підведе? Мені б не хотілося, щоб усе це викрилось, і Ніколь там в своїй Америці веселилась, думаючи, який я придурок... 

Саме цієї миті підʼїхало моє таксі.

Я сів усередину, привітався, і ми рушили за вказаною мною адресою. Я знову відкрив нашу з Марго переписку. Треба було щось відповісти, але щось таке, що б не видавало моє роздратування ситуацією. Не хотілось відлякати її, я все ще вважав, що вона гарно підійде на роль моєї нареченої. 

«Ок» — написав коротко і ясно, і відразу відправив. — «Завтра на десяту в «Гулівері», не запізнюйся» — додав другим повідомленням.

Ну а що, я ціную свій час. Нехай приходить вчасно. 

Добре, що не побачив повідомлення одразу. Хоча я й так взагалі ніколи не розблоковую телефон на роботі, він відволікає. Добре, що в мене ця стара звичка...

Коли доїхав додому, прийняв душ, випив пару таблеток, зʼїв вчорашнього супу і одразу завалився спати, хоча було досить рано. Вочевидь, хвороба ще не минула остаточно, бо організм буквально вимагав відпочинку. 

Але коли йшов повз кавовий столик у прохідній вітальні, око зачепилось за заколку, і втому як рукою зняло.

Я підійшов до столика, взяв заколку в руку, подивився на неї.

Все ж, після того, як я отримав назад каблучку, я зібрав всі речі Ніколь, які знайшов, запакував їх у коробки і сховав у підвалі під домом. У нашому будинку кожна квартира мала маленьку кімнату-підвал для особистого користування, і це було дуже зручно. Я думав, що позбавився всього, але ось Марго знайшла цю заколку... Треба буде віднести її до інших речей Ніколь, але не сьогодні. Сьогодні, раз Марго мене продинамила, напевно, досплю. А може, подзвоню Сані і запрошу його на пиво. Здається, сьогодні Шахтар грає в «Лізі Європи»…