11. Станіслав

Коли наші погляди зустрілись, я мимоволі замилувався. Все ж, чисто з професійної точки зору, вона дуже гарна. 

— Не дивися на мене так, — вона насупилась і відвела погляд, одразу ж забираючи руку з мого чола. 

Тон різкий, Марго взагалі вся така трохи різка і неприборкана, однак... Все ж, вона добра людина, раз вирішила приготувати мені суп. 

— Дякую, — мовив я, займаючи сидяче положення. 

— Добре, чекатиму на кухні, — сказала Марго, розвернулась і пішла геть. 

Я встав з ліжка, стягнув вологу футболку та штани, підійшов до шафи, дістав звідти чистий одяг, натягнув на себе...

Блін, не дуже хотілось бути перед нею в такому жалюгідному вигляді. Напевно, це каже актор в мені... Чи зірка... Щось таке. 

Подивився на себе у дзеркало, зітхнув. 

Ну в будь-якому випадку, я з цим нічого не зроблю. Треба хоч вмитися.

Вийшов зі спальні, подався до ванної кімнати, умився, але вигляд був все так само кепський. 

Коли зайшов на кухню, побачив, що тут якось незвично прибрано і, крім того, на столі було вже накрито. Там стояли дві тарілки супу, хліб, якась помазанка, здається, часникова. 

На секунду мені стало боляче. Я знову згадав її... Ніколь. Коли ми жили разом, вона теж готувала... Ну як готувала, вона не дуже любила куховарити, часто купувала готову їжу, але коли я хворів, вона теж завжди варила суп. 

Аромат був дуже смачний, у мене аж в животі забурчало: я сьогодні взагалі не їв, майже весь день валявся в ліжку. 

— Аромат дійсно божественний, — сказав я, сідаючи за стіл. — Мені, здається, стає краще просто від нього...

— Ти, здається, вжився у свою роль мачо, — вона усміхнулась, — так от, не треба.

— Це просто слова поваги і вдячності, — я відчув легке роздратування. 

Все ж вона ніяка не славна, вона дратує мене, і дуже. А я просто занадто хворий і тому мені здалося, що вона мила і славна. 

Стоп, коли я взагалі визнавав, що вона мила? 

Просто симпатична, не більше. 

— Досить витріщатися, — знову пробурмотіла Марго, відводячи погляд. — Давай їж.

— Дякую, Марго, — я усміхнувся і взяв ложку, після чого спробував суп. — Дуже смачно.

Вона теж почала їсти. 

— Смачного, — додав я. 

— І тобі...

***

Коли ми доїли, Марго ще й посуд помила... Мені було навіть трохи соромно, але в той самий час приємно. Приємно бачити, коли про тебе піклуються, нехай і за гроші. Вона ж робить це за гроші, вони їй потрібні. 

Чомусь, коли подумав про це, стало сумно. А так не має бути. Вона просто працює, це нормально, я теж маю ставитись до цього, як до роботи. 

Марго протерла стіл і полегшено зітхнула.

— Ну нарешті можна додому, — вона усміхнулась. — До речі, я купила тобі таблетки, — вона кивнула в бік стільниці. 

— Не люблю таблетки, — я теж усміхнувся. — Та й мені вже краще. 

— Не виводь мене, Стасе, — у Марго, здається, почало сіпатись око.

Вона підійшла до стільниці, взяла до рук таблетки, а потім повернулась до мене.

— Пий! — вона поклала їх прямо переді мною. 

— Не хочу, мені вже краще, — я продовжував усміхатись і дивитись їй в очі. 

— Ти такий впертий, — вона зітхнула. — І дурний. 

— Я не впертий, а завзятий, — я злегка нахилив голову набік, продовжуючи дивитись на Марго. 

— Дурень... — тихо сказала дівчина.

— Що? — я насупився.

— Завзятий дурень, — Марго знизала плечима. — Відміни зйомку.

— Ні, — я похитав головою. — Мені вже краще.

— Якщо ти знову перенапружишся, то захворієш серйозніше, — вона зітхнула. — Хоча, це все взагалі не моя справа. Добре, я вже піду, бо пізно, маршрутки скоро не будуть ходити, — Марго попрямувала до дверей з кухні, однак коли проходила повз мене, я взяв її за запʼясток, привернувши її увагу. 

Зробив це якось на інстинктах, не надто розуміючи, що саме хотів сказати цим жестом. 

— Почекай, я викличу тобі таксі, — я встав з-за столу.

Марго відвела погляд, і я відпустив її руку.

Потім вийшов з кухні та попрямував до спальні. Швидко, наскільки дозволяв мій стан, дістався туди, взяв телефон... 

Поки йшов до передпокою, через додаток викликав таксі.

Марго вже вдягнулась і трималася за ручку дверей, коли я зʼявився в коридорі. 

— Таксі ще не приїхало, — сказав я, притулившись до стіни. Все ж, мені все ще було кепсько.

— Маршрутки ще їздять, я доберуся! — вперто сказала вона. — А ти краще проспись. 

— І хто з нас впертий, — я усміхнувся. 

— Ти не відміниш зйомку, так? 

— Ага, — я кивнув. — А після зйомки ми підемо до магазинів...