9. Станіслав

Вона дійсно поставила свій підпис на контракті, а в мене раптом запаморочилося в голові. 

Чорт, може дійсно треба було хоч таблетку якусь випити.... 

— Ти в порядку? — запитала вона злегка стурбовано. 

— Треба випити таблетку, — я встав з-за столу і підійшов до шафок над стільницею.

Дістав невеличку коробку з ліками, перед очима пливло. Якого біса, мені не було так погано, що трапилось...

Я знов сів за стіл, відкрив коробку, почав шукати в ній щось від гарячки, бо відчував, що мені дійсно стає все гірше. 

— Давай наллю тобі води, — Марго встала з-за столу, підійшла до стільниці, взяла звідти чашку. 

Потім вона підішла до раковини, відкрила кран питної води, набрала її, і повернулась до мене.

— Пий, — вона поставила чашку переді мною. 

— Дякую, — я взяв склянку в руку, витиснув одну з таблеток з блістера, кинув її до рота і одразу ж запив. 

— Напевно, я краще піду, — Марго встала з-за столу і відвела погляд. 

— Добре, — я кивнув. — Завтра вдень у мене робота, але ближче до вечора ми можемо сходити в торгівельний центр. 

— Ти серйозно збираєшся працювати в такому стані? — запитала вона.

— А що ти думала? — я зітхнув. — Зйомки — це серйозна річ. Задіяно багато людей: актори, режисер, оператори... Якщо я не прийду, то зібʼється весь графік. Та й не настільки я хворий. Все буде добре. 

— Але може стати гірше... А зйомки де? — серйозно запитала вона. — Тільки не кажи, що знов вуличні і з водою. 

— Вуличні, — я кивнув. — Але без води. 

— Ну все одно на вулиці вже доволі холодно, — продовжила Марго. — А по сюжету яка пора року? 

— Тепла весна, — я знизав плечима. — Буду в футболці і штанях, але там коротка зйомка. Все буде нормально. 

— Ти впевнений, що в такому стані зможеш швидко зіграти все, що треба?... — з сумнівом запитала дівчина. 

— У мене нема вибору, Марго, — я подивився на неї. — Все ж, я профі.

— Мені здається, це не професіоналізм, а дурість, — вона насупилась. 

— Я б посперечався з тобою, але сил нема, — я усміхнувся. 

— Іди спати, — вона зітхнула. — А я піду додому. 

Я кивнув, а вона раптом подивилась на мій холодильник, потім підійшла до нього, відкрила. 

— У тебе тут що, навіть їжі нема? — перепитала вона, втупившись в холодильник. 

— Я був на зйомках, не було часу. Я ж приїхав тільки вчора вночі, коли б я щось купив?...

— Ну але ти пів дня був вдома... 

— Попрошу Саню приїхати ввечері і щось мені привезти... Або замовлю суші, — я знов усміхнувся. 

— Суші? Серйозно? Та суп із супермаркету і то краще в такій ситуації, — серйозно сказала вона. 

— Ну значить попрошу його сходити в супермаркет, — я зітхнув, а потім в животі забурчало.

— Але їсти ти хочеш вже зараз...

— Замовлю доставку, — я дістав мобільний з кишені і вже відкрив інтернет, щоб пошукати щось смачне для доставки.

— Я сходжу в супермаркет, — раптом сказала вона. — Сиди тут, я постараюсь швидко.

— Ти серйозно? — здивувався я. 

— Ну а що? Все ж, ти захворів, — Марго знизала плечима. — І я відчуваю себе трохи винною, бо ж ти поспішав встигнути до мене до дванадцятої і саме тому навіть не перевдягнувся. Це була ще та дурість, — одразу додала вона. — Таких дурнів, як ти, треба ще пошукати.

А я усміхнувся. Хоч вона і бурчала, вирішила допомогти, і від цього було приємно. Вона не така злюка, як намагається показати. 

— Все, іди в ліжко, — сказала вона якимось командним тоном. 

— Як у тебе все швидко, — я усміхнувся. — Я зараз не дуже в формі, але коли одужаю...

— Збоченець, — вона теж усміхнулась. — Ну раз є сили відпускати брудні жарти, значить, не все так погано. 

Зловив себе на думці, що мені було весело з нею. І що поруч з нею я практично не згадував Нікі.

Ну от, знов...

Усмішка зійшла з мого обличчя, щойно я згадав про Ніколь. 

— Все ж, тобі дійсно краще лягти, — злегка стурбовано сказала Марго, зазираючи мені в очі. — Ти в порядку? Зблід...

— Нормально, — я через силу усміхнувся. — Іди купи вже мені цей суп чи щось там...

Вона якось дивно подивилась на мене, а потім кивнула.

— Добре, а ти поки що полежи...

Я теж кивнув, а потім провів її до дверей.

Вона взулась, накинула куртку. Я поспіхом дістав з кишені своєї куртки гроші та ключ і поклав їй у руку. 

— Замкнеш мене і відімкнеш, ну і тут є ключ від підʼїзду, — пояснив я. 

— Добре, — вона кивнула, кладучи гроші в кишеню, а ключ залишаючи в руці...

***

Телефон заздвонив несподівано. Я мало не підскочив з ліжка, добре, що мобільний лежав поруч. Але коли побачив, хто телефонує, серце почало битись дуже часто.