2. Маргарита

День з самого ранку не залагодився.  Почалося з того, що вранці вимкнули воду, і я не змогла вимити голову. Довелося  зав'язувати волосся в хвостик і гладенько зачісувати. Потім зламалася блискавка на куртці, я змогла її застібнути лише наполовину, а далі вона застрягла намертво, і ні туди, ні сюди. Звичайно, можна було занести в майстерню, де б змінили замочок. Однак це була єдина моя куртка, тому довелося замотувати шию шарфом і йти в розстібнутій, вдаючи, що так і було задумано. 

Надворі дощ, вітер, а ще вчора була така чудова сонячна погода. Але ж у мій робочий день природа не може бути лагідною, вона знає, що мені треба півгодини чекати на маршрутку з нашого богом забутого спального району, де я знімала однокімнатну квартиру на двох із ще однією дівчиною.

Правда, моя сусідка Віка була студенткою, їй пощастило більше від мене. Вона, як біла людина, їхала на пари, до універу. А я не вступила до омріяного інституту культури, сказали, не вистачило таланту. Але я підозрюю, що насправді мені бракувало грошей та зв'язків. 

У будь-якому випадку повертатися назад до рідного села я не збиралася. Раз уже вибралась до столиці, то вирішила зачепитися хоч як-небудь. "Як-небудь" у моїй інтерпретації — це каса магазину АТБ, бо нічого більш приємного без досвіду роботи та диплома не вдалося знайти...

Отож, зла і невиспана, в наполовину застібнутій куртці і з немитою головою, я  півгодини під дощем чекала маршрутку. А коли, нарешті, потрапила на роботу, то "чорна смуга" продовжилася. Сьогодні був прямо наплив якихось скандальних, прискіпливих, а іноді навіть неадекватних покупців. Не знаю, що там на них впливає, може, повний Місяць, чи магнітна буря…

Але під кінець робочого дня я почувалася як вичавлений лимон. Вже механічно повторювала звичні фрази, а в голові ніби лічильник відраховував, скільки хвилин залишилося до завершення робочої зміни. 

Двадцять, дев'ятнадцять, вісімнадцять…

Вже закінчився "час пік", всі люди після роботи скупилися й повернулися додому, і в супері було дуже мало відвідувачів. 

Мою увагу привернули двоє, що стояли біля відділу з алкоголем і щось бурхливо обговорювали. Явно, якісь п'янички, треба дивитися за ними, щоб нічого не вкрали, бо потім доведеться  мені платити штраф.

Хоча, одягнені вони були досить дорого і модно, тож я подумала, що може, то й не алкаші, а просто двоє друзів щось відсвяткували, може в когось із них день народження, чи якесь інше свято. 

Але вони якось так дивно на мене поглядали, що мені стало трохи не по собі. Ще й я сиділа зараз на касі сама, моя подруга Ліза, яка також сьогодні працювала, десь відійшла, ніби у вбиральню, і довго не з'являлася, а разом із нею зник і наш охоронець. У них була любов, але це ж не значить, що треба кидати робоче місце…

Раптом один із незнайомців кивнув другому і підійшов до каси, розклавши свій товар. Набрав випивки, що не на двох, а на десятьох вистачить… Хоча хтозна, Може їх ще колеги по пляшці чекають…

Я пробубоніла їм звичні фрази , провела оплату, і вони вже могли б і  піти, але продовжували стояти трохи віддалік, і якось дивно поглядали на мене і перешіптувалися. Мені стало трохи не по собі, пригадалися історії про психів і маніяків, які раптом починали стрілянину в людному місці або брали когось в заручники…

Хоч би швидше вже повернувся охоронець, або раніше прийшли дівчата на перезмінку. Але час, як назло, тягнувся повільно, і  ніхто не приходив.

А один із тих мужиків раптом посунув прямо до мене і став перед касою. 

 — Добрий вечір! — душевно сказав він. Зробив паузу, тоді поглянув на мій бейджик і продовжив:  — …Маргарито! Яке у вас красиве ім’я! А мене звати Олександр!

Мені трохи відлягло від серця, все-таки переді мною був не псих чи маніяк, а якийсь звичайний бабник. А з такими я вже справу мала не раз, і знала, як їх відшити. 

 — Вибачте, — сказала я. — Але я працюю, а ви мені заважаєте.

 — Так тут же нікого немає, — він усміхнувся. — Маргарито, ми не заберемо багато вашого часу. Просто стало сумно, що така красива дівчина займається такою важкою і невдячною роботою. Мабуть, і зарплата у вас зовсім мізерна?

 — Мене все влаштовує, — відповіла я. — Перепрошую, але зараз доведеться покликати охоронця.

 — Та чому охоронця? — він здивовано розвів руками. — Ми ж просто мирно спілкуємося, де в правилах роботи супермаркету вказано, що касиру не можна перекинутися словом-другим із покупцем? 

 Я вирішила просто увімкнути ігнор. Побалакає, та й піде. Заходилася наводити порядок на робочому місці, не звертаючи на горе-залицяльника уваги. Але він не вгамовувався. 

 — Маргарито, я вам хотів відрекомендувати свого друга. — Він кивнув на свого товариша, який стояв трохи віддалік, біля шафок для речей, і якось дивно на мене дивився.  — Його звуть Станіслав. 

Я мимоволі глянула в той бік. Цікаво, що це все означає? Хоче зі мною познайомитися і підіслав свого друга? Але він не виглядав якимось таким сором’язливим. Скоріше, навпаки, зверхньо поглядав у наш бік. Може, він багатий і шукає собі утриманку? Я недавно читала таку книгу… Але навряд чи мільйонери ходять по супермаркетах і самі купують собі випивку…

 — Він відомий актор, — продовжив Олександр.  — Ви дивилися історичний серіал “Таємниці старого Львова”?