Глава 11

Щойно світлофор перемкнувся на жовтий, наші автомобілі стартанули в унісон, шліфуючи по асфальту гумою. Ненависть допомагала витискати з «Тойоти» максимум, а спогади про дідуся — робити це з абсолютною точністю. Несамовитий рев двигуна пробирався в салон та приємно лоскотав слух. Ніколи не розуміла тих людей, які бояться швидкості. Це ж чистий кайф! Ніби наркотик!

Пальці самі знайшли кнопку увімкнення магнітоли, і зазвучала улюблена пісня французькою, під яку просто ідеально гнати на границях можливого. Звуки двигуна та шин розчинилися в ніжному жіночому голосі, а час моментально сповільнився, ніби спідометр не набрав сотню за перші секунди перегонів.

Автомобілі йшли майже капот у капот. Дороги були пустими через пізній час, а перші три світлофори — у режимі миготливого жовтого, проте я точно знала, що на нашому шляху деякі з них працювали.

Чим менша відстань залишалася до першого повороту, тим швидше гупало моє серце. Їхати по прямій на повній швидкості — не така вже й важка задача, а от вдало звернути, у міру скинувши швидкість, — потрібно дуже добре відчувати свій автомобіль і мати певний досвід. Благо, усе це в мене було.

Стрілка спідометра перетнула позначку сто тридцять. Не відчувала нічого, крім власного серцебиття та адреналіну, який обпалював вени у всьому тілі. Навіть звичне відчуття свободи не могло прорватися крізь той драйв, що заповнив мене до країв.

Щойно дісталася парку, почала гальмувати, інакше не вписатися в поворот, або перегріла б гальма. Макс проїхав ще з десяток метрів, випередивши мене. Він першим влетів у поворот із заносом, зумівши вирівняти авто під самим тротуаром. Я опинилася позаду, проїхавши поворот більш м’яко, хоча й теж боком.

А потім, збільшивши передачу, знову втисла педаль газу в підлогу, вганяючи стрілку тахометра в червону зону. Знадобилося пів хвилини, щоб наздогнати Макса й навіть вирватися на метр вперед, але попереду нас знову чекав поворот. Зі світлофором. І я бачила, що ми не встигаємо на зелений. Однак Макса це не хвилювало, він не збирався зупинятися, лише почав скидати швидкість. Цього разу одночасно зі мною. 

Як і здогадувалася, ми проїхали цей поворот на червоний, але нам пощастило, адже на перехресті нікого не було. А от далі, метрів за триста, світились червоні вогні автомобіля. Він їхав у Максовій смузі, і це було моїм ідеальним шансом. Знову взялася витискати з моєї крихітки усе, що могла, сподіваючись залишити Кириленка позаду. Втім, він не збирався гальмувати, так і продовжував їхати прямо в зад попутного автомобіля. А потім в останній момент вирвався на зустрічну смугу та за кілька секунд уже знову йшов пліч-о-пліч зі мною.

Злість вирвалася із самої душі відчайдушним криком, який розчинився в глибокому голосі французької виконавиці. Натисла кляту педаль ще сильніше, витискаючи максимум із двигуна. 

Наступний поворот авто пройшло боком, на межі можливостей. Я страшенно ризикувала, проте виграла кілька секунд, відірвавшись від Кириленка на кілька метрів, а далі й на десяток.

Майже одразу, через тридцять секунд, знаходився останній поворот. Макс вкотре ризикнув, влітаючи на перехрестя з доволі великою швидкістю. Це дало йому фору, тому ми знову опинилися поруч. Але, виходячи з повороту, несподівано відчула невеликий удар об задню частину автомобіля. 

Злість змішалася з адреналіном, вдарила прямо в серце, яке, здавалося б, не могло битися швидше, але все ж стукотіло…

Він ледве вписався в поворот! А міг просто знести мене, розчавивши об металевий паркан будівництва… Придурок!

Втримавши кермо, загарчала, ніби ненормальна, й, смикнувши важіль коробки передач, натисла на педаль газу. Я могла покарати його лиш одним способом — здобути перемогу й нарешті позбутися клятого Макса з його заскоками.

За триста метрів до світлофора «фінішу» я таки зуміла вирватися вперед. На кілька метрів, але цього було достатньо. Головне — не спускати темп і надалі. 

Пісня майже скінчилася, як і наша гонка. Макс залишився позаду… З кожним метром я відчувала полегшення, а ще неймовірний кайф від того, що таки вдалося. Перемога була майже в моїх руках…

Приблизно за сто п’ятдесят метрів зелений на світлофорі став блимати. Погляд миттєво впав на прилеглу вулицю. Справа, під стоп-лінією стояв старенький мінівен, очікуючи на зелене світло.

Мозок за одну мить прорахував наші траєкторії, і серце пропустило удар. Якщо мінівен рушить, я точно не встигну… 

Рішення прийшло миттєво. Не зволікаючи, щосили натисла на гальма, впиваючись нігтями в обшивку керма. Свист шин було чутно навіть крізь пісню, яка підходила до кінця. 

Зі скаженим серцебиттям я спостерігала, як повільно рушає мінівен і як виривається вперед Кириленко. 

«Ненормальний!» — тільки й промайнуло в думках. А в наступну мить, перетнувши фініш, Макс пролетів перед самим мінівеном, змусивши водія загальмувати від переляку прямо на перехресті. 

Моє авто із шаленим свистом гуми зупинилося менш як за метр від мінівена. Музика затихла, і з вулиці стало чути гучний плач немовляти…

Перші хвилини після гонки пройшли, ніби в тумані. Пам’ятаю лиш, як дивилася на розгніваного чоловіка, слухала своє серце, яке ніяк не могло заспокоїтися, і дихала… Глибоко, втягуючи свіже повітря, що потрапляло крізь щойно прочинене вікно. Руки тремтіли та не слухалися. Я могла наробити біди, якби не зупинилася…