Глава 10

Хлопці замовкли, щойно підійшла до них менш ніж через хвилину. Але ненависні погляди, якими вони мірялися, говорили самі за себе. Ставши біля Антона, подумки молила його, аби не повертав своєї руки на мої плечі. 

Не могла дивитися на Кириленка, адже злість грозилася вирватися назовні. І біс його зна, чим це все могло закінчитися!

— Дуже мила сукня, — кожним словом, ніби каменем у груди. 

Сама не розуміла навіщо одягла цю білу шматину! Не розуміла, навіщо купила її позавчора, помітивши у вітрині мого улюбленого магазину одягу… Запевняла себе, що плаття подобається саме мені, а не придбане для нього. 

Таки глянувши на його обличчя, наштовхнулася на переможну посмішку. Задоволення, яке плескалося в його очах, було надто хижим. І це розпалювало в мені ще більше гніву, проте й страх нікуди не подівся. Мій вірний супутник, куди ж без нього…

— Дякую, — холодно відповіла й знов відвернулася. А от Антон не зводив очей з Кириленка. Проганяв поглядом, але не говорив ані слова.

— Після перегонів запрошую вас у свій клуб. Для рейсерів вхід вільний. Прийдете?

Навіщо він це говорив? Познущатися з мене? Чи запрошення стосувалося лишень Антона? І мені потрібно його вмовити? Що? Що це, у біса, означає?!

Глянула на Кириленка, проте відповіді в його обличчі не знайшла. 

— Чорта з два! — випередив мене Антон, випльовуючи слова прокляттям. Він сіпнувся вперед, проте я встигла вхопити хлопця за плече.

— Ми подумаємо!

Кириленко задоволено усміхнувся та кивнув.

— Вам неодмінно сподобається!

— Не сумніваюся, — натягнуто усміхнулася.

Востаннє глянувши по черзі на нас обох, Макс одягнув окуляри-авіатори й пішов геть.

Розвернувшись до автомобіля обличчям, Антон несподівано ударив кулаком у вікно, налякавши мене до чортиків. Ніколи раніше не помічала за ним такої агресії в бік улюбленої автівки. 

— Ненавиджу покидька! — просичав, повертаючись до мене. — Поїхали звідси!

Ніби блискавкою, вдарило сірим поглядом, сповненим теплотою. Впевнена, Антон і на мить не задумувався, що я можу відмовити. 

Я могла б сказати йому правду. Теоретично, могла б. Але тоді розсіяла б ще більше злоби та ненависті між ними. 

— Ще ми будемо псувати собі вечір через якогось крутелика, — взявши за руку друга, усміхнулася тепло. — Якщо підемо — визнаємо програш, а я на таке не погоджувалася.

Не одразу, але все ж він кивнув, про щось задумавшись.

— Так, твоя правда, — обхопивши мою долоню обома руками, знову зазирнув у вічі, — до біса Кириленка. Ходімо порвемо їх усіх, наче востаннє.

Ми взяли участь у десятку заїздів, знову й знову показуючи всім, на що здатні. Кров кипіла від адреналіну. Задоволення результатами перегонів розтікалося тілом, розслабляло та підносило вище хмар. 

Кириленко не брав участі в змаганнях, але раз по разу наші погляди зустрічалися, від чого спину неприємно поколювало. Я знала, що він неодмінно знову прийде. Знову візьме за руку та поведе туди, куди йому заманеться. Лише молилася, аби це не трапилося на очах у Антона. Завацький не стоятиме осторонь, а Грім занадто жорстокий, аби просто заплющити очі й пройти повз мого друга.

До завершення перегонів залишалося кілька заїздів. Вся тусовка тільки й гуділа про вечірку, влаштовану Максом. А я так і не змогла сказати Антону, що змушена буду піти туди. 

— То як, поїдемо до моїх братів?

Ми стояли одне навпроти одного біля кав’ярні за високим столиком. Важко зітхнувши, хитнула головою. 

— Пробач, не сьогодні. Я просто…

— Просто вона пообіцяла мені. Так, Карамелько?

Кожне слово, ніби тонким лезом по серцю. Але ще важче було дивитися в очі Антону — вони одразу ж загорілися ненавистю до Кириленка, щойно хлопець зрозумів сенс сказаного.

Макс підійшов ззаду та зупинився біля мене, по-хазяйськи поклавши руку на моє плече. 

— Їдемо?

Очі набралися слізьми. Хотілося скинути кляту руку, що обпалювала шкіру. Хотілося послати Кириленка до біса й забути все це. Але відчувала, що не пробачить. А якщо постраждає Антон, то вже не пробачу я. Собі не пробачу…

— Мені шкода… — ледве вимовила, почуваючись брехливою зрадницею. — Я хочу поїхати з ним.

Останнє, що встигла побачити, — розчарування на обличчі Антона, яке остаточно розтрощило моє серце... А потім Макс розвернув мене та повів геть. 

***

У клубі не було де протиснутися. Навіть не вірилося, що в цьому самому приміщенні ще кілька днів тому висіли повітряні кульки ніжних кольорів, а гості куштували святковий торт. 

Макс привів мене на другий поверх, де знаходилися місця для віп-клієнтів. Сівши в кутку, біля поруччя, стала дивитися вниз на натовп, який наче злився воєдино й біснувався під музику. 

— Голодна? — Кириленко сів поруч, перекривши мені вихід на волю. 

— Ні, — голос звучав твердо, але руки все одно тремтіли. На серці з’явилося неприємне передчуття. Ніби щось мало трапитися. Але я повторювала собі, що це лиш дурнуватий страх, від якого ніяк не позбутися.