Глава 9

Великий білий торт із холодними феєрверками внесли, щойно в залі згасло світло. Я стояла поряд із Максом та краєм ока спостерігала за його реакцією. Легка посмішка. Не привітна, але й не натягнута. Стримана. 

— З днем на-род-же-ння! 

Шквал оплесків та привітань заглушив навіть музику. Всі в цьому клубі були занадто щасливими. А мене просто нудило від Макса, його підлеглих та самого «Мюнхена». Їдкий сміх хлопця луною звучав у голові.

Руки досі тремтіли від емоційних гойдалок, які влаштував мені Макс. Спершу здійняв на вершину, змусив тремтіти, а потім скинув на гострі скелі…

Торт виявився надто солодким, нудним. Як і вся ця вечірка в цілому. 

Не прикидалася, що мені тут цікаво, не усміхалася. Відчувала, що зайва на цьому святі, але втекти не насмілилася. Лише зиркала на годинник, відраховуючи час до початку занять.

Коли музика змінилася на повільну, Макс повів у танці. Не запитував, а просто взяв мою долоню в свою і повільно став вести у такт мелодії. Але я була готовою, здогадувалася, що це трапиться.

«Ти огидний мені!» — кричала сміливим поглядом, проте Кириленко був непроникним. А ще холодним, як бетонна стіна. Дивився у вічі й притискав до себе. Не міцно, але сильне бажання вирватися з його рук все одно не покидало.

— Що ти робиш завтра, Карамелько?

Дістав! Як же  він дістав мене цим прізвиськом! Зустрічами, погрозами! Собою дістав, урешті-решт!

— Нічого, — буркнула.

— Тоді гарно виспись за ці дні, бо в п’ятницю ніч знов буде надто довгою.

Подумки видихнула, навіть відчула полегшення. Отже, якщо не зустрінемося випадково, матиму хоч якийсь перепочинок. Добре продумаю свою поведінку, підготуюся морально, наберуся сил та візьму підтримку у вигляді Женьки, Антона, а ще краще їх обох. 

— Навіть не запитаєш, куди ми збираємося?

Ми. Це формулювання надто неправильне…

— На перегони? — інше й не спадало на думку, коли мова йшла про вечір п’ятниці.

— Якщо хочеш, тоді на перегони. 

Легкість у трохи хрипкому голосі напружила. Він мав інші плани й так легко погодився їх змінити? Тому що я цього захотіла? Чи просто вгадала з локацією?

 — Сумуватимеш за мною ці дні? 

Макс прекрасно знав відповідь, але вочевидь бажання познущатися з мене не мало ніяких меж. 

— Авжеж, — уїдливо усміхнувшись, нарешті дозволила собі відвернутися. Зрештою, я і так надто довго витримувала пильний погляд.

— Так і думав, — поблажливо засміявся Макс. — Додому хочеш? 

У грудях аж затепліло, проте я не поспішала показувати свою радість.

— Невже відпустиш? — вколола скептичним поглядом. Не розуміла — чергові знущання чи несподівана щирість.

— Якщо до мене поїдемо, то відпущу.

— Дякую, якось вже дочекаюся ранку.

Але ранок ніяк не хотів наступати, а гості вечірки все пили алкоголь, танцювали та почувалися чудесно. Макс не змушував мене волочитися скрізь за ним, не набридав пустими розмовами, більше не запрошував на танці. Тільки дивився постійно. Спостерігав холодними очиськами, ніби я збиралася втекти звідси.

Кілька разів зі мною намагалися заговорити і навіть втягнути в танок, але я ввічливо відмовлялася. 

Все завершилося після сьомої ранку. Гості ще продовжували запалювати, але Макс підійшов та сказав, що відвезе мене додому. 

— Сама доберуся.

Хотіла розвернутися та піти, але не дав — зупинив, вхопивши за лікоть.

— Таксі вже чекає нас, — поглянув згори вниз, підійшовши надто близько. І знову страх пробрався за пазуху, змусив коритися та мовчати.

Вулична прохолода щипала оголені плечі, руки та шию. І хоча до нашого таксі було рукою сягнути, Макс все одно обійняв мене за плечі. Обережно та ніжно, ніби й не завдавав мені болю ще зовсім недавно.

На біса він хитав мене на цих скажених гойдалках?..

— Мені в універ потрібно, — сказала, коли сіли в теплий салон. Хлопець прибрав свою руку з мене.

— Гаразд.

Безпомилково назвавши адресу мого навчального закладу, Макс відкинувся на сидіння та став задумливо дивитися у вікно. Хотілося влізти в його голову та зрозуміти, що там за таргани, які весь час смикають то за хороші, то за погані «ниточки». 

До універу доїхали швидко, я ще мала трохи часу перед заняттями, щоб взяти собі чашку кави. Без жодних слів вийшла з таксі та нарешті вільно вдихнула, залишивши цю ніч позаду.

— Чому саме цей заклад? — Кириленко вмить з’явився поруч. Засунувши руки до кишень, дивився на головний вхід.

Так, університет, у якому навчався Макс, був на порядок престижнішим. Але я не мала права голосу, замість мене все було вирішено ще дуже давно…

— Не пройшла, — вклала в слова стільки байдужості, скільки змогла. — Бувай! 

Так і не поглянувши в його бік, рушила до кав’ярні, яка знаходилася неподалік корпусу. Але Макс знов зупинив мене, вхопивши за лікоть. Розвернув до себе й поглянув у вічі. Але інакше. Не холодом, ні. У синіх очах горіло щось живе, зовсім на нього не схоже.