Глава 8

— Якось це неправильно, Громе. Ти лиш вчора близьку людину похоронив, а сьогодні таку вечірку влаштовуєш.

Схоже, у мій келих шампанського підсипали трохи сміливості, адже він моментально розв’язав мені язика.

Мазнувши по мені байдужим поглядом, Макс дістав телефон та став щось у ньому гортати. 

— Дядько ненавидів траур та поминки. Він би мене за вуха підвісив, якби я не продовжував жити звичним життям. Розважайся, мені потрібно зателефонувати. 

Провела Кириленка поглядом на другий поверх, а потім оглянула зал. Тут все виглядало інакше, ніж раніше. Занадто багато світла, занадто тихо, скрізь розвішені повітряні кульки. Столи із закусками, офіціанти, що розносять напої. «Мюнхен» більше походив на ресторан, ніж на нічний клуб. 

Знайшовши в кутку собі затишне місце зі шкіряним диваном, прихопила ще один келих з ігристим, кілька канапок прямо з тарілкою та пішла звідти.

Я не наймалася ескортницею, аби усміхатися тут усім, розважати незнайомців. Мене змусили сюди прийти. Тому я мала повне право клеїти дурня, лиш би не перегнути палицю.

Канапки з пліснявим сиром були не смачними, проте мій голодний шлунок дякував і за такі. Перекусивши, просто сиділа та думала про домашнє завдання, яке навряд чи встигну зробити на завтра. Хіба якщо Максові знову щось стукне в голову й він скаже мені йти додому.

— Нудьгуєш? 

До мене підійшла Аніта, з якою я познайомилася на дачі в Макса. 

— Що ти, мені надзвичайно весело, — натягнуто усміхнулася, допиваючи солодкуватий напій. — Теж тут працюєш?

Жінка сіла навпроти й поставила на стіл склянку із чимось темнішим і, напевно, міцнішим.

— Я замісниця Макса. 

Темні очі роздивлялися надто пильно, ніби дуже хотіли дізнатися про мене абсолютно все. Залізти в душу та вивідати усі таємниці. Схоже, вони всі, підлеглі Кириленка, і самі не знали, ким я приходжусь їхньому босу.

— Гарна вечірка, така світла та радісна, ніби не для холодного Макса, а якоїсь десятирічної дівчинки.

Кутики губ жінки смикнулися в посмішці, проте одразу ж розслабилися. І цей погляд, у якому прямо горіло запитання: хто ти йому?

Що ж, якби я мала на нього відповідь, то вона вже давно прозвучала б.

— Надовго це все? — втомлено зітхнула, дивлячись на великий годинник над сходами. Дванадцята. Можливо, взяти приклад у Попелюшки?

— Не знаю, як прийдеться. Можливо, і до ранку, — вона зробила ковток свого напою та навіть не скривилася. — Поспішаєш додому?

— На побачення, — ляпнула з милою посмішкою, здивувавши Аніту до завмирання. — Макс просто найняв мене, аби я тут з ним потусувалася.

— О, ясно… 

— Аніто! — хтось гукнув жінку, і вона перевела спантеличений погляд за мою спину.

— Вже йду! — кивнула своєму знайомому замісниця Макса. — Ще побачимося, — занадто тепла посмішка насторожила, але я відповіла їй взаємністю.

Нудьгувати довго не довелося. До мене підійшов той самий офіціант із чарівною посмішкою та знову запропонував келих, схиливши тацю.

— Пані.

Пити я не збиралася, проте повільно взяла останній напій, дивлячись у його очі. 

— Дякую, — кокетливо всміхнулася, сподіваючись, що хлопець залишиться зі мною. Але він і не збирався нікуди йти. Лиш випрямився, заклавши пусту тацю за спину.

— Назар.

— Ніна.

Мені завжди подобалися харизматичні блондини. Особливо, коли вони одразу ж проявляли свою симпатію.

— Працюєш тут? — спитала, оглядаючи ідеальну чорно-білу форму, яка йому пасувала.

— Сьогодні третій день, — дивився на мене із захватом, — а ти… 

— А я тут випадково, зі… своїм братом… — ляпнула, що в голову прийшло, і додала: — Зведеним…

Все ж різне волосся видавало нас із головою.

— Моя зміна закінчується через дві години, — він схвильовано переступив із ноги на ногу, поглянув у зал на мить, а потім знов на мене. — Не хочеш звідси втекти? 

Я хотіла! Дуже хотіла! До завмирання серця, до сліз на очах! І навіть легко могла це провернути. Але кляті наслідки такого вчинку могли стати надто неприємними та навіть страшними. 

Схоже, Назар подумав, ніби я засоромилася, адже, поклавши тацю, сперся руками на стіл та опинився до мене дуже близько.

— Я знаю одну круту кав’ярню, яка працює цілодобово. Там роблять ідеальне лате в прозорих келихах із такою ніжною пінкою, яку ти ніколи в житті не куштувала.

— Я не… 

Договорити мені не дали.

— Тебе звільнено.

Голос, від якого мене за одну мить вкрило липким страхом. На очах виступили сльози, а обличчя, мабуть, набралося жалем. Як і серце. Мені так шкода було Назара, який продовжував дивитися в мої очі та чекати відповіді.

— Тобі краще піти, — прошепотіла, відчуваючи, як щокою скотилася одинока сльоза.