Глава 7

Прасуючи топ, думала над тим, як позбутися нав’язливої уваги хлопця. Почувалася розгніваною, але вправно приховувала емоції. Нема чого йому бачити їх. Макс стояв у дверях бабусиної кімнати, склавши руки на грудях, та спостерігав за кожним моїм рухом. 

— Куди ти мене потягнеш цього разу? 

Звісно ж, відповідати мені ніхто не збирався. Лиш продовжував свердлити поглядом, не виражаючи абсолютно ніяких емоцій.

Вимкнула праску, схопила топ і, пролізши через шпарину повз Макса, повернулася до себе, щоб знайти улюблені джинси та нарешті одягнутися. Кириленко хвостиком послідував за мною.

— Вийди! — насупилася. Роздягатися при ньому я не збиралася. 

Глузливо посміхнувшись, Макс розвернувся до мене спиною, проте не пішов.

— Серйозно? Гадаєш, я вистрибну з вікна, аби втекти від тебе?

Емоції кипіли в мені. Хотілося виказати Максові абсолютно усе, що накопичилося за кілька днів, які минули від нашого знайомства. І я навіть хотіла ризикнути — перевірити, як далеко він дозволить мені зайти. 

— Переодягайся. Нас чекають. 

— Мені байдуже! 

Вперто склала руки на грудях та сіла на своє ліжко, яке одразу ж відгукнулося тихим скрипом. Коли Макс знову повернувся до мене, вираз його обличчя змінився. Губи стиснулися в тонку лінію, в очах запалала лють, сердито заграли жовна, попереджуючи мене про те, що я таки переступила межу. 

 Страх знову переважив усі інші емоції, я заклякла й, ледь прочинивши рот, чекала, що Макс робитиме далі, замість того щоб просто переодягнутися. 

Він повільно підійшов, не розриваючи наших поглядів. Я запанікувала й приготувалася здатися, відвести погляд, навіть перепросити за свою зухвалість. Проте хлопець опередив мене. Взявши за обидві долоні, різким рухом змусив мене підвестися. Відстань між нашими тілами стала надто малою. І це налякало мене ще більше. Не дихала, тільки дивилася в розлючену синяву його очей та чекала, що він робитиме далі. Кілька секунд Макс дивився на мене, а потім раптово вхопився за низ моєї футболки й потягнув вгору. Зовсім необережно стягнув її, сплутуючи моє довге волосся, а потім кинув на підлогу, наче непотріб.

Ніколи в житті я не почувалася такою приниженою. Хотілося упасти на тому ж самому місці й заревіти, випустити із себе весь біль, позбутися нарешті клятого страху. 

І дозволити Максові досхочу посміятися з мене…

Але я не зламалася. Дивилася в безжальні очі, зціпивши зуби, та гордо чекала, що він продовжить мене роздягати, буде пестити своїми брудними руками, цілуватиме мої губи, а потім зробить це — забере те, що йому не призначено. 

Але попри всі мої очікування, хлопець навіть не опустив очей, аби бодай поглянути на мій ліфчик.

— Сподіваюся, далі сама впораєшся. 

Холодний, проте поблажливий тон отверезив. Тіло моментально розслабилося, але я продовжувала стояти на місці. Навіть тоді, коли Макс добряче стукнув дверима моєї кімнати. 

Сльози таки виступили на очах, але мені вдалося швидко заспокоїтися, аби косметика не потекла та не зробила з мене якесь жахіття.

Обережно промокнувши серветкою вологу з повік, швидко вбралася, розчесала волосся та вийшла з кімнати. Кириленко сидів на кухні в темноті та дивився, як за вікном на дорозі раз за разом пробігає світло автомобільних фар. 

— Я готова, — промовила тихо та спокійно.

Без жодного слова хлопець підвівся та швидко пішов до виходу, навіть не вшанувавши мене поглядом. Взувшись, Макс відімкнув двері, вийшов та зачекав мене, поки я одягала босоніжки на підборах.

У старому ліфті, поки він роздивлявся рваний лінолеум на підлозі, глянула на своє відображення та зрозуміла — дечого не вистачало. Помади. Яскраво-червоної, наче кров. Ще одного символа невинності. 

Не довго думаючи, дістала її зі своєї косметички та швидко нанесла на губи, привертаючи увагу Макса. Чекала хоча б якоїсь реакції, проте він нічогісінько мені не сказав. Лише одна брова піднялася вгору, немов хлопець не очікував такої сміливості від мене.

Надворі нас чекав чорний автомобіль бізнес-класу. Макс відчинив мені задні двері, а потім неочікувано сів поряд.

У салоні приємно пахло хвоєю. Було чисто та комфортно. Такі тачки міг собі дозволити лише багатій. Схоже, саме ним Макс і був. 

— Поїхали, Іване! — Кириленко одразу ж скомандував чоловікові, який сидів за кермом. — Можливо, ще встигнемо, якщо натиснеш як слід.

— Без проблем, шефе.

Щойно авто виїхало з двору, рвонуло вперед, за інерцією втискаючи нас у сидіння. 

Відвернувшись від Макса, дивилася у вікно на нічне місто.

— Сподіваюся, ти засвоїла урок? 

Від цього запитання мене стиснуло, немов у лещатах. Горло заболіло від стримуваних сліз.

— Так, — збрехала, заплющивши очі.

Вихід є, я обов’язково його знайду!

Авто зупинилося біля того самого клубу «Мюнхен». Щойно я це зрозуміла, стала почуватися зле. Для чого він сюди мене привіз? Змусить танцювати, а сам буде сидіти та спостерігати? Від однієї лиш думки про це почувалася приниженою.