Глава 6

— Валерійовичу! — вимогливий голос Валентини Федорівни заповнив усю майстерню. — Кидай «Ауді» та берися замінювати колодки. Людина поспішає.

Я не дивилася більше в їхній бік, але краєм ока помітила, що Макс навіть не зупинився біля Валерійовича, пішов прямо до мене.

Тут я почувалася в безпеці, знала, що мене неодмінно захистять, тому спокійно долила потрібну кількість мастила. Коли закрутила кришку горловини, Макс уже стояв біля мене, засунувши руки до кишень спортивних штанів відомого бренду, та дивився на двигун. На задньому фоні адміністраторка сварилася із Валерійовичем.

— Ти тут працюєш?

Звичайне запитання, а мене все одно якогось біса пройняло страхом. Утім, показувати цього я точно не збиралася.

— Я зобов’язана на це відповісти? 

Добряче уперезавши мене поглядом, він простягнув руку та потер мою щоку.

— Ти забруднилася.

— Такого бруду я не боюся. Він не завдає мені болю.

— А якого боїшся? — дивився на мене згори вниз, не виражаючи жодних емоцій.

— Вибачте, як я можу до вас звертатися? — Валентина Федорівна люб’язно усміхалася, поспішаючи до нас. Хлопець перемкнув на неї увагу.

— Максим.

— Максиме, потрібно зачекати всього десять хвилиночок, поки майстер закінчить роботу. 

— У мене немає десять хвилиночок, — виділивши останнє слово, Макс ступив кілька кроків у бік Валерійовича.

Я запанікувала.

Ні! Тільки не його! Не чіпай моїх близьких!

— Я зроблю це! — слова вирвалися самі собою. — Прямо зараз почну!

Зупинившись, Макс секунду стояв, схоже, роздумував над моїми словами. А потім повернувся й знов став дивитися своїм прискіпливим поглядом. Не вистачало лиш кривуватої посмішки. Проте губи його не ворушилися.

— Я вмію, — нервово стенула плечем.

Макс знову підійшов до мене, ставши занадто близько та вкотре порушивши мій особистий простір. Витримувати його погляд виявилося вкрай важко, але я старалася з усіх сил.

— Якщо думаєш, що станемо квити після цього, то ти надто наївна.

Хотілося також уколоти його словом, але я уявлення не мала, як відреагує і що викине наступним цей хлопець. 

Закривши капот, застелила водійське сидіння килимком, аби не забруднити його комбінезоном, та вигнала своє авто надвір. Поки вернулася в бокс, Макс уже загнав туди свою машину. Аби не гаяти часу, щойно він вийшов назовні, стала її підіймати, а далі знімати колеса.

Кириленко стояв над головою. Ненавиділа таких клієнтів. Вони завжди нервували мене, несвідомо квапили та змушували помилятися раз за разом. Але з Максом я не мала права на похибку. Не та він людина. 

— Розпусти волосся, — сказав він несподівано. Спиною пронісся неприємний холод, руки почали тремтіти, і гайковий ключ мало не впав на землю.

…Зберися! Ти сильна! Сталева!

— Воно заважатиме мені.

Я не боюся його. Не боюся… Він не посміє принижувати мене тут, на очах у моїх знайомих!

— Зачекаю, поки закінчиш.

До скреготу зубів мені не хотілося бути його іграшкою. Тому далі мовчки працювала, вдаючи, що Макса тут немає, та весь час поглядаючи на Валерійовича.

Щойно чоловік закрив капот «Ауді» та, задоволений власною роботою, збирався йти пити каву, я змінила брудні рукавиці на чисті й пішла до виходу, натягнуто усміхнувшись Кириленку. Він нічого не говорив, лиш спостерігав.

— Валерійовичу! — гукнула, відчиняючи двері свого автомобіля. — Закінчуй роботу з гальмівними колодками, я поспішаю на зустріч!

Сівши в автомобіль, одразу ж поїхала, прямо в робочому одязі, з брудним обличчям. Дивлячись Максові в очі. 

Він виглядав дуже незадоволеним, злим. Але мене це не хвилювало. Я хотіла зустрітися з Женькою, а Кириленко збирався мені завадити. 

Я точно знала, що він так просто цього не залишить. Але наздоганяти авто на своїх двох вкрай тупо, а швидка автівочка Макса, на жаль, трішки розібрана та як мінімум хвилин десять іще не поїде.

Заїхавши додому на десять хвилин, швидко переодяглася та прийняла душ, адже запах автосервісу зазвичай добряче в’їдався в шкіру.

На зустріч із подругою запізнилася всього на три хвилини, проте пунктуальна Женька уже сиділа в кафе та пила через соломинку коктейль.

Привітавшись і обійнявшись, вона одразу ж стала розповідати про Кириленка.

— Макс переїхав у наше місто пів року тому, до свого дядька, який захворів, тому й вирішив залишити племінникові в спадок свій бізнес — нічний клуб «Мюнхен». Ходять чутки, — Женька стишила голос та зиркнула по боках, — що він сидів у в’язниці…

— Макс? — мені стало недобре. 

— Який Макс?! Дядько його! Ніно, не треба мені тут бліднути!

— Постараюся, але й ти так не лякай… Знаєш же, що терпіти не можу злочинців.