Глава 5

Я сиділа на його колінах не менш як годину. Він весь час дивився на мене, ніби я була чудернацькою картиною. Але, дякувати богу, більше не чіпав. Зігнуті коліна добряче затерпли, але скаржитися не збиралася. Нічна прохолода пробралася під одяг, хотілося повернутися в дім. Я терпіла незручність та чекала, коли ця гра Максу  набридне.

Зрештою, десь у кімнаті, задзвонив телефон і він дозволив мені злізти. Не довго думаючи, закуталася у плед та сіла на сусіднє крісло з ногами. 

Він причинив двері в кімнату й розмовляв з кимось дуже довго. За цей час я встигла трохи зігрітися та навіть заспокоїтися, повіривши у те, що все обійшлося. 

Згодом Макс знову з'явився на балконі.

– В кінці коридору справа ванна кімната, рушник можеш знайти у шафі. Спатимеш тут, – махнув рукою на велике ліжко.

Сказавши це, він збирався йти, але я зупинила хлопця проханням:

– Я хочу повернутись додому.

Подивившись кілька секунд в мої очі, Кириленко твердо відповів:

– Ні.

А за кілька секунд зник за дверима, що вели в коридор. Посиділа ще трохи, поміркувала над цим усім, а потім пішла до кімнати. Йти до ванної було лячно, тому я прямо в одязі залізла під ковдру. Сон у мої плани не входив, проте тепло ліжка розморило мене і я таки задрімала з увімкненим світлом.

Снилося минуле. Мама, яка міцно тримаючи мене за руку, вела до школи в той день. Ми рахували автівки, які проїжджали дорогою, інакше я не хотіла йти до школи просто так. Потім вона попрощалася зі мною та сказала, що чекатиме на цьому самому місці після уроків. Обійнявши її, цьомнувши в щічку, пішла до входу в школу…

Прокинулася з високим пульсом. Сльози одразу ж покотилися, мов ненормальні. Рана у серці кровила, пекла. Всьому виною цей населений пункт, де колись померло моє щасливе дитинство.

Наплакавшись, лежала й дивилася у вікно, за яким починали з'являтися перші промінці сонця. Пустота, яка завжди наступала після занурення у спогади, робила з мене овоча. Не хотілося абсолютно нічого і до усього відчувала байдужість. 

Але коли двері в кімнату відчинилися, миттєво напружилася. Я лежала спиною до виходу і з тривогою чекала, коли побачу відвідувача. 

Спершу він вимкнув світло, потім пройшов до вікна. Тоді я вже й упізнала в тій постаті Макса. 

Відчинивши вікно навстіж, хлопець рушив у бік ліжка. Тіло миттю напружилося, приготувалося до оборони. Я знала, що боротимуся до останнього, але не віддам йому свою гордість.

Однак Кириленко знову здивував мене – просто ліг поряд на спину, закинувши руки за голову. Він точно бачив мої розплющені очі, але не промовив жодного слова. Дивився у стелю та думав про щось. Спіймала себе на тому, що із задоволенням залізла б у його голову, аби дізнатися, чому він усе це робить. Навіщо привіз сюди та сипле наказами, погрожує? Навіщо садив до себе на коліна та роздивлявся так довго? Якщо все це заради того, щоб переспати, то чому просто не зробити це та не відчепитися від мене кінець кінцем? Чи мені його забаганки виконувати до смерті?

Кириленко лежав нерухомо дуже довго. Сонце уже встигло піднятися з-за горизонту та залити кімнату світлом. Мовчав, лише дивився на стелю і час від часу кліпав. Я теж не наважувалася рухатися, але й не могла собі відмовити роздивлятися хлопця. 

Він мав доволі симпатичне обличчя і, впевнена, подобався багатьом дівчатам. Можливо, якби Макс не був таким жорстким та не наганяв стільки страху, то неодмінно сподобався мені. 

Але все це інша реальність…

– Можеш їхати.

Від несподіванки здригнулася, серце зайшлося в галоп. Не вірячи у своє щастя, спершу хотіла подякувати, але потім одумалася. А за що йому дякувати? За те, що погрожував мені? Що змусив сидіти в нього на руках? 

Без жодних слів відкинула ковдру й швидко вилізла з ліжка. Затримуватися не збиралася. Прощатися теж. Як він зі мною, так і я з ним.

Поглянула на себе в дзеркало, накинула каптур, аби приховати сплутане волосся, та пішла до дверей. Потребувала негайно забратися з цього місця.

– До вівторка, – пролунало за спиною. Зупинилася на мить, хотілося розвернутися та хоча б поглянути в паскудне обличчя. Але це нічим би мені не допомогло. Тому важко зітхнувши, пришвидшила крок та вийшла з кімнати, добряче грюкнувши дверима.

Сердилася, поки йшла до авто, подумки проклинала Кириленка, аби йому обернулося боком таке ставлення до мене. Але вийшовши на вулицю, де під парканом стояло авто, роззирнулася в обидва боки й завмерла, побачивши за сотню метрів на стовпі лелечине гніздо, а поряд з ним стару блакитну криницю.

Ця сама вулиця, на якій ми жили з мамою та вітчимом…

Груди, нутрощі, серце – все обдало жаром. Пекучим болем, який миттю вирвався з мене риданнями.

Я не могла тут знаходитися. 

Швидко застрибнувши в авто, натисла на педаль газу. Машина рвонула вперед, втискаючи мене в сидіння. 

Геть! Геть звідси! Якомога швидше! 

Не вистачало ще впізнати той самий будинок. Проте очі чогось самі шукали його, немов хотіли завдати тілу й душі чергової порції болю.