Глава 4

Це однозначно була чиясь дача. І не просто чиясь, а крутелика, що мав купу грошей. За ворітьми ховався великий двоповерховий будинок із терасою, балконами та здоровенним подвір’ям. Швидше за все, тут знаходився й басейн.

Крім Макса приїхало ще семеро осіб, і всіх я бачила вперше. Вони були дорослішими за хлопця, приблизно від двадцяти п’яти до тридцяти років. І абсолютно не звертали на мене уваги, ніби я була невидимкою. 

Макс познайомив мене лише з Анітою — молодою жінкою років тридцяти, що мала смагляву шкіру та пірсинг скрізь, де тільки це було можливо. Але й вона, приязно усміхнувшись, стала вдавати, що мене не існує. 

Так було навіть краще. Менше поглядів, запитань та розмов — менше стресу. Останнім часом мені його й так вистачало.

Всередині дім був іще більшим. Дорогим, пафосним. Видно, що господарі вкладали сюди купу грошей, не шкодуючи тратитися на розкішні гардини, великі люстри, гарні меблі та дуже дивні картини.

Компанія одразу ж розсипалася по будинку, ці люди точно були тут не вперше. Кириленко попрямував до сходів, не мовивши до мене ані слова. Я почувалася вкрай незручно. Не знала, йти мені за Максом, втекти чи просто залишитись на дивані у великому холі. Вирішивши, що останній варіант буде для мене більш стерпним, пройшла та сіла з наміром розслабитися, спробувати забути про своє минуле. Спершись ліктем на бильце, поклала підборіддя на долоню та втупилася в картину, яка висіла навпроти. Розводи синього, білого та блакитного виглядали так, ніби художник просто ляпнув на полотно з відра, а потім добряче потряс його в різні боки. Втім, я була впевненою, що ця картина точно не купувалася в якомусь дешевому магазині подарунків.

Кириленко з’явився згодом, в іншому одязі. Спустившись сходами, він спершу зайшов на кухню, а за хвилину повернувся з двома келихами червоного вина, один з яких простягнув мені. Сам сів на інший край дивану та став пильно на мене дивитися. Я навмисне перевела погляд на білосніжний пухнастий килимок, в якому тонули мої ноги. Напруга в кімнаті сягала найвищих позначок. Я не розуміла, навіщо він привіз мене сюди. Просто заради забавки? Можливо. Адже всі ці люди, хоч і не звертали на мене уваги, збоку здавалися нормальними, адекватними. І зовсім інша справа — Кириленко. 

— Що тобі від мене потрібно, Максе? — запитала, стискаючи в руці келих, з якого так і не наважилася відпити.

Він проігнорував. Просто взяв і не відповів. Напевно, знову вважаючи, що це не моя справа.

Хоч зовні я намагалася триматися, душу неабияк тріпало. Цей хлопець змушував мене боятися одного лиш прискіпливого погляду. А що вже казати про мою присутність у цьому домі…

— Чий це будинок? — питання вилетіло з мене через знервованість.

— Тепер уже мій. Раніше належав моєму покійному дядькові.

— Гарний, — кивнула. — Чим ви тут займаєтеся? Хто ці люди?

Він знову мовчав. Не витримавши напруги, поглянула в його очі. Стало тільки гірше. Зіниці спостерігали за кожним моїм рухом, ніби хижак за своєю здобиччю.

— Ти боїшся мене? — спокійно запитав Макс, продовжуючи свердлити мене очима.

Не хотілося зізнаватися в слабкості, але й брехати боялася. Схоже, хлопець прекрасно умів зчитувати мої емоції або ж міміку.

— А повинна тішитися, що ти привіз мене сюди?

— Ти сама поїхала, — глумливо усміхнувся Кириленко.

— Бо почула погрозу на свою адресу, — насупилася. 

Стенувши плечем, Макс відпив вина, не зводячи з мене очей, та знову натягнув на обличчя маску байдужості. Принаймні мені здавалося, що то була маска. Не міг же він справді бути таким холодним та майже беземоційним!

— Ці люди — мої друзі. Ми тут відпочиваємо.

Це він вирішив, що я таки достойна отримати відповідь на своє запитання? Чи таким чином хотів потримати інтригу? І найголовніше — для чого я тут? Все ж таки хотілося це вияснити.

— Можна я поїду додому?.. 

— Ні, — відповів, перш ніж я закінчила своє запитання.

— Але чому?! — роздратовано запитала, вдивляючись у холодну синяву його очей. Макс знову мовчав, лише невпинно дивився на мене. Рознервувалася так, що, здавалося, от-от мене почне трясти. — Все через те, що я заступилася за Антона? — невіряче перепитала, втрачаючи всі надії на те, що зможу піти звідси прямо зараз.

Макс просто кивнув.

— Це дурниця якась, — ігноруючи відчуття страху, поставила келих на бильце, підвелася й пішла до вхідних дверей. Поки взувала кросівки, відчувала на собі важкий погляд, але дивитися на Макса не збиралася. Та й прощатися теж. 

— Я знаю, де ти живеш, — він говорив так спокійно, ніби не вкладав у ці слова нічого погрозливого, проте моя спина все одно вкрилася холодом, а волосся на потилиці стало дибки, — тож не змушуй мене переступати закон, я цього терпіти не можу.

Голос наближався до мене. Завмерши, так і стояла обличчям до дверей. Кілька секунд, і Макс уже зупинився за моєю спиною. Я не могла дихати. Здавалося, якщо зроблю це, то одразу ж трапиться щось жахливе.

Взявши в руки мою косу, повільно розплів її та розпрямив волосся пальцями, а потім схилився та промовив тихо на саме вухо: