Глава 3

Сковтнувши страх, який зібрався клубком у горлі, сіла в авто. 

Він проводжав мене поглядом, аж доки я не сховалася за рогом. 

Боялася прочитати те повідомлення, ніби воно могло мене добити після усього, що сьогодні трапилося. Але разом із тим нетерпляча цікавість підштовхувала відкрити його. 

Проїхавши кілька кілометрів, таки не витримала й дістала телефон. 

Макс Грім. 

Прізвисько? Йому підходить… 

«Чекаю тебе сьогодні о десятій на Площі Свободи. Не спізнюйся, Карамелько, я цього терпіти не можу».

Спересердя кинувши телефон на пасажирське сидіння, смикнула важіль коробки передач і натисла на «газ». Якого біса він вважає, що має право мені наказувати?! 

І чому я так гостро на це реагую? Зрештою, не станеться нічого страшного, якщо я залишусь вдома. Не прийде ж він за мною? 

Але чомусь страх вигадував все нові й нові сценарії того, як Макс мене дістає і навіть кривдить. Інтуїція підказувала, що він цілком на це здатний. Можливо, не привселюдно, але наодинці цей хлопець точно міг завдати мені болю.

Бабусина квартира зі стареньким ремонтом та совковими меблями зустріла мене тишею. Приходячи сюди, я завжди почувалася в безпеці. Але сьогодні все змінилося. Здавалося, що в будь-який момент Макс може увірватися сюди й…

Заплющивши очі, прогнала дурнувату картинку з голови. 

Йому нічого не вдасться! Я в безпеці!

Але про всяк випадок замкнула двері на два замки.

Швидко перекусивши бутербродами, сіла за навчання. На носі була важлива контрольна, і я мала отримати найвищий бал. Але конспект ніяк не бажав запам’ятовуватися. Промучившись над ним кілька годин, вирішила відпочити. 

Годинник показував восьму вечора. Зовсім скоро Макс побачить, що мене немає на Площі Свободи. Що він зробить? Знову напише? Зателефонує? Чи приїде прямо сюди? У тому, що цей хлопець уже знає мою адресу, я не сумнівалася.

 Одного не могла зрозуміти, чому він хоче мене там побачити? З якою метою? Щоб нашкодити? Помститися за те, що я заступилася за свого друга? Дурниця якась… 

Відкривши контакт Макса, натиснула на його фото. Звичайна зовнішність, нічим не виділяється поміж інших. Темне коротке волосся, густі брови, прямий ніс, тонкі губи. Байдужий синій погляд у камеру, ніби звичка фотографуватися для нього — буденність. 

Нічого незвичайного, але він все одно викликав у мені надто дивний страх. 

Аби не звихнутися з розуму, вимкнула телефон та все ж змусила себе зосередитися на операційному менеджменті. Проте все одно час від часу поглядала на старий настінний годинник, схвильовано розплітаючи волосся й знову заплітаючи його в косу.

А за десять хвилин до назначеного Кириленком часу, підірвавшись, швидко дістала із шафи чорний одяг і побігла до свого авто.

Йти на саму Площу я не збиралася. Однак побачити, для чого він мене туди покликав, все ж мусила.

Завдяки моїй красунечці через кілька хвилин я уже паркувалася за квартал від назначеного місця. Серце вистукувало в грудях, але я все ж швидко одягла чорні штани та куртку, накинула каптур, аби яскраве волосся не кидалося в очі. 

Обійшовши будівлі дворами, зупинилася в арці, де не було освітлення, і визирнула на площу, яка дуже добре освітлювалася. Там, на дорозі, прямо під знаком, що забороняє паркування, стояло кілька автівок. Одразу ж упізнала серед них Максову синю «Субару», яка блимала «аварійкою». 

Він чекав мене. Сидів всередині та чекав, що я просто так сяду до нього. 

А я із завмиранням серця чекала, що він робитиме, коли я не з’явлюся.

Час спливав, автівка так і продовжувала блимати оранжевим світлом. А моє серце й далі тривожно стукотіло в грудях. Якась жінка пройшла через арку, налякавши мене до чортиків. Мабуть, варто було все ж залишитися вдома.

О десятій десять на телефон прийшло повідомлення. Не зволікаючи, одразу ж відкрила його.

«Шкода, дуже шкода!»

Не встигнувши навіть дочитати короткий текст, почула характерний звук, який видавав тільки двигун його тачки. За долю секунди автомобіль зник із виду, а за ним й інші три, залишаючи за собою лише відгомін, який луною розлетівся Площею.

До своєї автівки йшла спокійно. Поїхав і добре. Не погрожував мені, не обіцяв «віднайти з-під землі». Чудово. На душі відчувала полегшення. Можливо, він взагалі тепер заб’є на мене, або ж іще краще — не помічатиме. 

«Тойота» чекала на своєму місці. Знявши її з сигналізації, скинула з голови каптура. І щойно зібралася відчинити двері, як почула знайомий голос:

— Гадаєш, обхитрила мене, Карамелько?

Завмерши, зі страхом дивилася на Макса, який стояв з іншого боку мого авто. 

— Отже, поїдемо на твоїй.

Нахабно відчинивши пасажирські дверцята, Кириленко сів усередину. Кілька секунд я продовжувала стояти, відчуваючи шок. Якого біса взагалі? 

Хотілося послати Макса під три чорти, вигнати зі своєї тачки. Але наслідки могли бути непередбачуваними. Хлопець запросто міг зробити мені боляче й, швидше за все, він легко уникнув би покарання.