Глава 2

Ми з Женькою вийшли назустріч Антону, коли він виїхав із треку та запаркував авто на стоянці. 

Хлопець виглядав геть пригніченим. Я чудово його розуміла, втім, збиралася прогнати смуток будь-яким способом. Навіть заплющила очі на нашу з ним сварку й те, що зап’ясток досі саднив. Зрештою, Завацький хотів, аби я не лізла в неприємності. 

— Ми обов’язково його ще взуємо, Тох, — бадьоро запевнила друга, який стояв, обпершись долонями об капот, і дивився на нього. Надворі сутеніло, але я прекрасно бачила стиснуті губи та незрячий погляд. 

— Якого біса, Ніно? — сердито поглянув у мої очі, ніби весь цей заміс трапився через мене. — Невже так важко було просто постояти збоку зі закритим ротом?

Слова ранили мене, проте я проковтнула образу, гордо піднявши підборіддя. Женька, яка тримала мене попід руку, взагалі завмерла й відвела погляд. Я і сама боялася цього незнайомого мені Антона, але не подала й знаку. Продовжувала дивитися в очі хлопця, сподіваючись викликати розкаяння.

Зітхнувши, він засунув руки у волосся та відвернувся.

— Вибач. Просто ненавиджу пасти задніх. Привіт, Жень! Як справи?

— Привіт! — подруга переминалася з ноги на ногу. — Пречудово, а в тебе?.. Ой…

— Поки Ніна не встрягла між мною та Кириленком, все також було пречудово!

— Яке там пречудово? — я таки не витримала. — Він тобі носа розквасив, ідіоте!

— Тоді, коли я не очікував цього! Розумієш? Йому не вдалося б, якби ти…

— Досить! — гримнула на хлопця, звузивши очі. — Ми не будемо сваритися через це! Програв, то програв! Хіба це вперше?

Антон явно не збирався припиняти сварку, але він прекрасно знав, що в мене на них алергія, тому ще раз знервовано засунув руки у волосся, а потім різко відчинив двері. 

— Поїхали! 

— Куди? 

— Вечеряти, я до чортиків зголоднів!

***

Субота — бабусин день. Зупинившись на порозі дому пристарілих «Бабине літо», спробувала сковтнути неприємний комок, проте нічого не вдалося. Щоразу, приходячи сюди, я переживала одне й те ж. Біль від того, що минулого не повернути та нічого не виправити.

Піднімаючись на другий поверх, зустріла на сходах Анну, повняву доглядальницю з незмінною доброзичливою посмішкою.

— Привіт! Не спить?

— Вітаю, Ніночко! Щойно прокинулася, має чудесний настрій.

Зупинившись перед дверима кімнати, глибоко вдихнула. Протриматися кілька годин поряд із нею і не заплакати — дуже нелегко. Але я не мала права її засмучувати!

Постукавши у двері, натягнула на обличчя широченну посмішку та увійшла, пританцьовуючи.

— А хто це в нас тут такий милий? — зненацька цьомнула в зморшкувату щічку бабусю, яка сиділа на своєму ліжку та дивилася у вікно, тримаючи в руках свій старовинний гаманець із вишивкою.

Сиві брови поповзли на лоб. Старечі очі, що постійно сльозяться, дивилися на мене, наче на привида. Міцно стиснувши зуби, ще ширше усміхнулася й сіла навпроти бабусі, на стілець. Біль рвався на волю сльозами, але я не дозволила йому цього зробити.

— Який це сьогодні день? — бабуся враз перемінилася й стала копирсатися у своєму гаманці.

— Субота, бабусю, я ось до тебе в гості прийшла.

— А-а-а, — протягнула так, ніби зрозуміла, хоча я по очах бачила — нічого вона не може второпати. Душу здушив камінь. Так міцно, що не могла дихати.

— Я вам газету свіжу принесла… — слова давалися все важче.

— Та що ти, Галинко, я ж ще ту не прочитала.

Непрошені сльози таки виступили на очах. Далі буде тільки гірше. Вона все частіше перестає мене впізнавати, з кожним разом ще більше губиться та часто не розуміє, де знаходиться.

— Прогуляємося? — взяла бліду старечу долоньку у свої руки.

— Залюбки, — бабуся поглянула на мене, але в її очах все одно не було впізнавання. У мою душу все одно що забили гострий кілок. Дуже хотілося все повернути. Мою мудру бабусю та найрозумнішого дідуся. Нашу чудову сім’ю. Але з гіркотою розуміла, що цьому ніколи не бути… 

Після смерті дідуся, шість років тому, моя старенька стала повільно чахнути. Спершу часто стала забувати буденні речі — де що лежить, який день тижня, місяць, рік. Приготування їжі закінчувалося спаленою каструлею, а розгубленість у погляді при цьому робилася аж дитячою. Через два роки, коли вона загубилася у дворі нашого дому, ми пройшли обстеження. Їй поставили діагноз — хвороба Альцгеймера, іншими словами — деменція. Стан, коли старечий мозок деградує, його клітини руйнуються і людина втрачає пам’ять, навики, здатність мислити й, зрештою, саму себе.

Повільно, ніби равлики, ми спустилися сходами та сіли на лавці під березою, яка тільки-тільки почала розпускатися.

— Нінусю, як справи в школі? — бабуся змінилася на обличчі й стала лагіднішою. 

— Все добре, ба, — важко зітхнула, — навчаюся помалу.

— Тебе той хлопчик більше не ображає?

Поняття не мала, кого вона мала на увазі. У школі всі хотіли дружити зі мною через те, що я дозволяла однокласникам списувати. Тож проблем з однолітками я не мала. Мене навіть дражнити не наважувалися ніколи — всі точно знали, що я такого не пробачу.