Глава 1

Макс Кириленко не сподобався мені з першого погляду. Було в його погляді щось такого, що неодмінно обіцяло неприємності, якщо ти подумаєш перейти дорогу цьому хлопцеві. І хоч дивився він не на мене, а на Антона, який кинув невинний жарт у бік Макса, все одно неспокій заліз у мою душу. 

Я ненавиділа конфлікти, просто терпіти їх не могла, але за Антона мусила заступитися, навіть якщо він не потребував моєї допомоги. Адже друзі – понад усе. Тож не довго думаючи, всунулася між двома високими хлопцями, намагаючись затулити одного з них собою. Не стане ж він чіпати дівчину, кінець кінцем! 

Макс, який саме збирався простягнути руки до Завацького, дуже здивувався моїй появі. Поглянув згори на мене синіми очима й обличчя його перекосило від обурення.

– Вали, – спокійно сказала, але серце в грудях так сильно билося, а в голові шуміло, що мені навіть стало недобре. Попри страх, продовжувала стояти й дивитися на хлопця.

– Що? – темні брови зійшлися на перенісся, а губи не вірячи розтягнулись у посмішці.

– Що чув! Не смій його чіпати, Максе! 

Звісно ж, я знала про нього дещо. Чутки в нашому місті розліталися зі швидкістю світла. Тож щойно цей крутелик переїхав сюди, всі одразу ж стали про нього говорити. 

– Краще б ти не вмішувалася, Карамелько! – занадто спокійний тон був настільки холодним, що у мене мороз поза шкірою пішов. – Ти можеш зараз відійти і я подумаю над тим, щоб забути про цей нерозумний вчинок.

Відходити я не збиралася. Стиснувши кулаки, гордо дивилася на Макса.

– Ніна, – руки Антона взяли мене за плечі та стали відсовувати вбік, – не роби дурниць, воно тобі не треба!

Дурень, Завацький! Він же тебе розчавить, ніби комашку!

Я не збиралася відходити.

– Не чіпай його, я серйозно, – попередила Кириленка.

– Що ти робиш, Матківська? – нетерпляче просипів Антон і, легко піднявши мене, відставив убік. 

За що одразу ж поплатився. Кулак Максима без зволікань заїхав моєму другові в обличчя. Схопившись за ніс, Антон зігнувся й став лаятися. 

Я знала! Знала, що так буде! 

Відчуття страху неприємно здушило горло, заполонило кожну клітину тіла. Зі щирою ненавистю подивилася у спину Кариленка. Він розслаблено йшов до свого автомобіля, ніби й не розбивав щойно людині носа. Натовп, який встиг зібратися навколо нас, розступився, аби дати цьому кретину дорогу.

– Виродок! – процідила крізь зуби, але він не почув. Поборовши в собі бажання піти слідом та змусити як мінімум перепросити у мого друга, дістала з сумочки пачку серветок й простягнула одну Антону. 

– Дякую, – щойно він приклав її до носа, біла тканина одразу ж просочилася кров'ю. – Чорт! Це було боляче!

– Чим ти тільки думав? – поклала руку на плече хлопця, зле дивлячись на цікавих глядачів, які ніяк не хотіли відлипати від нас.

– Ніно, я сказав лиш, що в нього відстійний двигун в тачці. І то жартома. 

– Якби ти сказав це мені, то отримав би не лише по носі! – сварливо сказала. – Ходімо, скоро стартує перший заїзд у цьому році! Я не готова його пропускати!

***

З Антоном я познайомилася минулого року. Тут, на перегонах. Він вихвалявся перед усіма, що його трилітрова "ластівочка" ніколи не приїжджає останньою. Але, як виявилося, все колись трапляється вперше.

Обійти цього хлопця було легко. Складніше виявилося потім ігнорувати його відвертий захват моїм авто. Саме так і почалася наша дружба. Міцна та щира, підкріплена улюбленим хобі.

***

Поки ведучий, як завжди розповідав що на рот налізе, я сиділа за кермом та заплітала довге руде волосся у косу. Мені потрібно було чимось зайняти руки, аби приборкати в собі ту знервованість, яку викликала сутичка Антона та Кириленка. Якби я мала можливість прямо зараз опинитися вдома та взятися за прибирання або миття посуду, то неодмінно заспокоїлася б. Змогла б опанувати страх, який не давав мені спокійно жити.

– …Пілоти готові? – нарешті ведучий закінчив своє нудне вступне слово й звернув увагу на нас із Антоном. 

Ми завжди відкривали перегони. І щоразу моє авто діставалося фінішу першим, проте друг ніколи не переставав сподіватися, що одного дня Тойота підведе мене. Він так і говорив:

– Колись твій мотлох розвалиться прямо на ходу і ти, як у стареньких мультиках, доїдеш до фінішу на одному сидінні. І там тебе чекатиму я. Щасливий, молодий і з відкритими обіймами.

Але ні. Він цього ніколи не діждеться!

Головне – не дивитися на противника, а зосередитися на своєму авто. Якщо ти не відчуваєш свою тачку, ти ніколи не зможеш стати першим. 

Щойно світлофор перемкнувся на зелений, моя красунечка рвонула, шліфуючи колесами об асфальт.

Поки адреналін снував тілом, я щосили тисла на газ, вчасно перемикаючи передачі. 

Вперше на змагання з дрегрейсингу я потрапила у чотирнадцять, тоді ще глядачем. Мене заворожували автівки, які гнали на шаленій швидкості, намагаючись дійти фінішу якомога скоріше. Тоді я сиділа на трибунах поряд із подругою Женькою і не могла навіть поворухнутися. Хотіла так само як і вони. Швидко, нестримно, красиво.

У вісімнадцять, коли в мене з'явилася чорна Тойота дев'яносто сьомого року, відбувся мій перший заїзд. З того часу я не пропускала жодних перегонів, які проходили в нашому місті. І два роки поспіль їздила на чемпіонати України.