12

Розділ 12.

Перебуваю в повній розгубленості від несподіваного візиту неочікуваного гостя. Серце б’ється швидше, ніж треба, а думки плутаються. Я зовсім не очікувала, що він з’явиться тут, у Львові, де я нарешті почала трохи забувати все, що залишила позаду. Як він мене знайшов? Адресу ж я нікому не залишала… Хіба що… О, ні. Значить, був у мене удома. Поговорив із батьками й вони розповіли, де мене шукати. Зрадники!

          Нервово ходжу по кімнаті, обіймаючи себе руками, і намагаюся упоратися з тривогою. В голові крутиться одна й та сама думка: «Навіщо він приїхав? Що хоче сказати? Чи просто вирішив нагадати про себе, щоб знову розворушити те, що ледве загоїлося?». У вікно ллється м’яке осіннє світло, на столі парує недопита кава, а мені здається, що повітря стало густим і важким, як перед грозою. Я чую, як серце відбиває ритм у скронях, а в животі холодний клубок тривоги. Раптом у коридорі клацає замок, і двері повільно відчиняються. Мабуть, тітка повернулася з магазину. Голос у голові шепоче, що треба вийти й зустріти її, але ноги наче приросли до підлоги. Нарешті, зібравшись із думками, обережно виходжу на зустріч. Двері справді відчинені, крізь них проникає прохолодне повітря. На порозі з'являється родичка з пакетами в руках.

— Привіт, тьотя Зіна! — намагаюся натягнути усмішку, але губи не слухаються.

— О, ти вдома, — усміхається, знімаючи шарф. — А ти чого така бліда, ніби привида побачила? Іди, чайник став. У нас гості.

Вона весело мені підморгує, а я спантеличено завмираю на місці.

— Які гості? — здивовано питаю.

З-за дверей висовується непроханий візитер, мої очі з жахом округляються, і він ховається назад.

— У мене щось голова розболілася… Піду, прогуляюся… — швидко накидаю на себе куртку, абсолютно не справляючи враження хворої.

— То вже краще, — висловлюється вона, задоволено оглядаючи мене. — Ну, ви йдіть побалакайте…

Вже на сходовій клітині, спираюся спиною об стіну і байдужим голосом звертаюся до хлопця:

— Валера, тобі справді краще піти. Ти все виграв.

Він підходить і різко струшує мене за плечі.

— Іра, подивися, нарешті! Розкрий очі! Це не гра була! Не гра і не суперечка! Я терпів цю лікарню, хотів швидше до інституту. Ні, не в інститут. До тебе хотів. Побачити, обійняти. Просто так. Просто тому, що це ти! Розумієш? Подивися, будь ласка! Невже так важко бачити чиїсь ще почуття, крім своїх?

Стою, заплющивши очі й втиснувши голову в плечі. Він такий напружений, що якби не боявся налякати мене ще більше, то вмазав би в стіну. Висловившись, він відходить убік, стискаючи руки в кулаки, щоб хоч трохи прийти до тями та заспокоїтися.

— Але ти посперечався. Навіщо? — мій голос трохи тремтить.

— По п'яній дурниці. Вирішив тоді до тебе підійти тільки тому, що був певен — відмовишся. Хотів трохи по вмовляти для порядку, може вийде, а потім йти, знімати з картки гроші хлопцям. Але ти погодилась. А потім фраза про 80 відсотків… Ти хіба сама не відчуваєш, що начебто життя б'є ключем, але одночасно разом нам затишніше стає…

Безпорадно замовкає, не знаючи, як описати те, що відчуває.

— Ти уклав парі… Я не вірю тобі, — продовжую стояти на своєму.

— Дурненька! Яка ж ти дурненька!.. — у розпачі на емоціях збігає вниз сходами.

Безнадійно сповзаю по стіні та сідаю навпочіпки. Чую, як відчиняються двері під'їзду і, уткнувшись носом у коліна, схлипую. А потім хтось швидко мчить сходами вгору. Схаменувся?

— Мила, вибач, я зірвався. Пробач, будь ласка. Ну, заспокойся, — він ніяково приземляється поруч і притягує мене до себе. — Досить, плакати. У тебе очі почервоніють і ніс…

— І ти тоді точно поїдеш! — схлипи продовжуються з новою силою.

— Ні, я не піду. Почекаю, поки пройде й усе.

Поступово заспокоююсь і серйозно поглядаю на нього.

— Вибач мені, за те, що наговорила тобі…

Він посміхається. Адже я зрештою дівчина. Мені просто захотілося, щоб йому стало так само боляче, як мені тоді, у лікарні.

— Вибачаю. А ти?

— Що я? — з полегшенням питаю.

— Ну, даси мені ще шанс? — вичікувально дивиться.

— Дам. Тільки ти забув сказати…

— Забув? Що?

— Дурень ти, ось що! Повторюй за мною: Я…

— Я.

— Тебе…

— Тебе.

— Кохаю.

Приголомшено витріщається на мене, а я дивлячись йому прямо в очі, червонію все більше.

— Кохаю, — тихо вимовляє і, підтягнувши мене ближче, торкається губами моїх вуст і… посміхається.

Здається, доведеться для когось попрацювати викладачем. Але як приємно бути не фіктивною дівчиною, а справжньою.