10

Розділ 10.

Активна тітка ось уже цілих два тижні намагалася мене розгальмувати, тягаючи театрами та всіма пам'ятками міста. Тільки марно, весь цей час я перебувала в абсолютно аморфному стані. Мені нічого не хотілося. Через те, що практично не їм, я сильно схудла, під очима залягли кола, тому що сплю від сили по три-чотири години. Мені весь час сниться Валера, навіть якщо приймаю снодійне, яким останнім часом почала зловживати… Життя потихеньку перетворилося на жалюгідне існування.

          У понеділок, як завжди, з ранку йду в універ. Львів прокидається повільно, з легким шумом дощу за вікном і гулом трамваїв. Навчальний заклад зустрічає мене високими стелями, запахом старих книжок і кави, яку студенти тримають замість зошитів. Велична будівля з колонами здається трохи суворою, але після кількох днів я вже не почуваюся чужою. У групі мене швидко прийняли, усі балакучі, веселі, постійно хтось щось розповідає, жартує, ділиться конспектами. Особливо я здружилася з Мар'яною, однією дівчиною з ямочками на щоках, яка завжди усміхнена. Ми сидимо поруч на лекціях, і я ловлю себе на думці, що поруч із нею мені спокійно.

— Іра, ти вже була в «Дзизі»? — питає вона під час перерви, сьорбаючи лате.

— У чому? — перепитую, не розуміючи.

— «Дзиґа» — це артцентр, де збираються всі наші. Там виставки, музика, поети. Львів без «Дзиґи» — як кава без кориці. Ти мусиш туди піти!

— Мене тітка, здається вже скрізь водила, але про це місце вперше чую. Добре, сходимо на вихідні? — усміхаюся.

— Домовились, — підморгує.

На наступній парі ми з нею сміємося над викладачем, який читає конспект так, ніби це священне письмо. А потім помічаю, що один хлопець із нашої групи з трохи хижим поглядом, раз по раз повертає голову в наш бік.

— Це невиправний бабій, найпопулярніший у групі, — шепоче Мар'яна. — Не здивуюсь, якщо скоро спробує тебе підкорити.

— Мене? Та ну, — сміюся.

— Він не пропустить новеньку, — хмикає. — Подивись, як дивиться. Наче каву без тебе пити не зможе.

— Досить з мене вже цих мачо! — впевнено кажу. — Я вже одного разу обпеклася, більше не хочу. Відтепер ніяких хлопців, тільки навчання!

Коли приходжу с занять, тітки Зіни вдома немає. На столі стоїть тарілка гречаної каші з котлетою, ще гаряче, отже вона недавно пішла. Це вона для мене приготувала, щоб я поїла. Та мені не хочеться, знов немає апетиту. О шостій вечора тишу квартири розрізає різкий звук, це дзвонять у двері. Іду відкривати, думаючи, що це хтось до тітки прийшов. Не дивлячись в вічко, відчиняю товсті й важкі, оббиті залізом двері та… здається, вперше непритомнію.

*********************

Іду на вокзал і знову думаю про Ірину. Вже місяць не можу викинути її зі своєї голови. Мені з нею було цікаво. Пригоди сипалися, як із рогу достатку. І не лише пригоди. З'явилися якісь емоції, почуття. Пам'ятаю, як було неприємно, коли вона вилила на мене чай. Чому? Самому б розібратися… Одноманітні п'яні вечірки, напіводягнені кралі, що без сорому вішалися на шию, потихеньку відійшли на другий план. Безглузда дівчинка-ванилька стала для мене джерелом життя, вона завжди могла викинути щось несподіване і непередбачуване. І що дивного в тому, що в мене виникло бажання залишити її при собі, якщо не назавжди, то, як мінімум, надовго?

          Потім мені прийшла маячна ідея. Яка? У моїй групі навчається одна красуня і я попросив Іру допомогти завоювати однокурсницю. Вона погодилася, а я… засмутився. Але хто б на моєму місці не засмутився? Ні краплі ревнощів, отже, ні краплі кохання… А потім вона не прийшла до парку. Обіцяла та не прийшла. Хвилею накотила злість, не даючи волі розуму. Я тоді вже на шаленій швидкості мчав вулицею вздовж скверу, а в голові билася дурна нав'язлива думка, що мій байк вона любить більше за мене. Потім побачив, що ця божевільна бігла просто під колеса мотоцикла, і спробував згорнути, сподіваючись, що не зачеплю ту, в яку вже, здається, закохався.

           Коли лежав у лікарні, було дуже боляче. Так, що мимоволі на очі наверталися сльози, але я терпів. Терпіла і вона, виконуючи мої примхи, а потім прийшли друзі — ті з якими я уклав парі. В повній впевненості, що вона пішла, я говорив напівправду. Мені не було байдуже, де вона і що з нею. Коли я вже збирався позбутися товариства знайомих, двері тихенько відчинилися і в палату зайшла моя дівчинка. «А він виграв», — хто б знав, як мене тоді порадували ці слова! Це було щастя в чистому вигляді, але тільки встигла закрастися підла підозра, що тут щось не те. Потім пролунало: «Я тебе більше не кохаю». Це був удар нижче за пояс. Але я вирішив зачекати. Вибачусь, розповім їй усе. Адже вона повинна зрозуміти, та й куди вона подінеться з інституту? І куди вона зможе подітися від мене?

           Змогла. Це з'ясувалося, коли я з рукою в гіпсі прийшов до свого вишу за два тижні. Там знайомі пояснили, чому Іри нема на лекціях. Вона забрала документи та змилася у невідомому напрямку. Довелося їхати до неї додому. У результаті від її братика я отримав по фізіономії, а від матері інформацію, куди поїхала її донька і наказ більше не ображати дівчинку, а то й вона зможе поставити синець.