9

Розділ 9.

Мені дуже шкода, що Ірина почула мою розмову з друзями, де вони над нею глузували. Цілком природно, що вона образилася і втекла з палати, але я не хотів її засмучувати. Переводжу погляд на мокачино, яке вона мені принесла сьогодні. Воно самотньо стоїть на тумбочці і я так само себе відчуваю зараз. Без неї сумно і самотньо. Я вже звик, що останній час вона завжди поруч. І щойно зловив себе на думці, що вже не уявляю і дня без неї. У голові спливають спогади про те, з чого розпочалося наше спілкування.

          Все почалося банально… із п'яної вечірки. В одного з однокурсників намічалася вписка і він запросив до себе всіх із групи.

— Гей, Валере, ти підеш до Єфанова? — тицьнув мене в бік на лекції сусід по парті.

— Я не проти потусити. А коли приходити?

— Як завжди. У суботу на дев'яту вечора.

— Окей. Відірвемося на повну! — відповів я задоволено.

Знай я тоді, чим усе обернеться, то, мабуть, не пішов би не лише на цей захід, а й до інституту взагалі…

          У гостях в сокурсника всі зависали аж до ранку. Близько першої ночі ми з приятелями сильно напилися і багато хто вже починав нести відверту нісенітницю. Тому я не сприйняв серйозно слів одного з товаришів про те, що він хоче зі мною посперечатися. Поблажливо поглядаючи на нього і більше вслухаючись у музику, ніж у незв'язне бурмотіння, я подумав, що він надто швидко дійшов до кондиції.

— То спір буде? Чи слабо? А може, грошей шкода? Жаба тебе не придавила, га?

— Добре-добре, я згоден, — мляво простяг руку, сподіваючись, що до ранку він забуде про все, що щойно наговорив. А мені зараз краще погодитися, так простіше від нього відмахатися.

Виявилося, не простіше, бо він не тільки не забув про те злощасне парі, а й пам'ятав усі деталі. Мені треба підійти до дівчини, яку він сам вибере, сказати їй, що я на неї посперечався та попросити допомогти. Поки вона зображатиме мою пасію, мені необхідно закохати її в себе. Термін один місяць. Отак й закрутилося…

          Вперше побачивши цю особу з непомітною зовнішністю, що нічим не чіпляє, я не відчув жодних почуттів, крім, мабуть, цікавості. Вона сиділа на лавці з мрійливим виразом на обличчі та дивилася на закохану пару. «А вона ще й романтична дурненька», — подумалося тоді. Ніжна та зворушлива простачка, дівчинка-ванилька. Три ха-ха чотири рази! Я вирішив, що з легкістю запудрю їй мізки. Але коли це створіння запросило 80 відсотків, я впав у такий невластивий мені стан ступору, а вона спокійно пішла у бік зупинки.

********************

Вмовити сім'ю на мій переїзд виявилося навіть якось надто легко. Напевно, у мене вигляд просто був такий, що говорив про те, як мені погано. Ще коли навчалася у школі батьки взяли з мене слово, що, щоб не трапилося, я не повинна: по-перше, кінчати життя самогубством, по-друге, спиватися чи вживати наркотики. Тоді мені це здалося смішним, але зараз мама з татом упевнені в мені, хоч і турбуються. Звичайно, Данило був проти, одночасно доводячи, що тут мені буде краще і намагаючись вивідати ім'я мерзотника, який мене образив. Не слухаючи настирливого брата, я все ж таки забрала свої документи з навчального закладу і зібрала валізу з найнеобхіднішими речами. Решту куплю там. Мені зараз просто необхідно оновити свій гардероб, щоб хоч якось вилізти з цієї депресії. І ще чітко для себе вирішила, що більше не буду сірою, непомітною мишкою. Тепер усі мої вбрання будуть яскраві та за першою модою.

          Через добу, вже лежу на вузькій полиці в плацкарті й думаю про те, що сталося. Навіть якби Валера чесно зізнався, що розповісти мені про суперечку — це одна з умов парі. І з самого початку все було по-чесному, у нас все одно нічого не вийшло б. Зі мною надто нудно перебувати довгий час, а я встигла б прив'язатися до нього… Так, дійсно, добре, що нічого не вийшло. Зараз я заспокоюся, прийду до тями, і життя теж прийде в норму. Вечірній Львів зустрічає мене м’яким світлом ліхтарів і невеликим дощем, що потроху зникає. На пероні серед натовпу бачу знайоме обличчя, тітка Зіна махає рукою й усміхається так щиро, що мені на мить стає легше.

— Ой, Іруся моя, нарешті приїхала! — обіймає мене, стискає, як у дитинстві. — Замерзла, мабуть? Ну нічого, зараз поїдемо додому, гарячий чай тебе зігріє.

Ми виходимо з вокзалу, сідаємо в маршрутку і їдемо. За вікном пропливають львівські вулиці: старі кам’яниці з різними балконами, вузькі бруковані дороги та люди з парасольками, що кудись поспішають, кутаючись у теплі шарфи. Не можу відвести очей, старовинне місто Лева, наче з фільму: трохи сумне, чарівне із запахом кави, кориці й старих історій. Десь у далечині видніється вежа ратуші, а ще далі багатоповерхівки, на яких мерехтять вогники.

— Гарно, правда ж? — каже тітка, помітивши, як я з захопленням роздивляюсь довкілля. — Львів має свою душу. От приїдеш і він тебе прийме.

Лише киваю, намагаючись усміхнутись.

— Тут так красиво… добре, що я тепер навчатимусь у цьому місті.

— А чого така сумна, га? — лагідно питає, поклавши руку мені на плече.

— Та… просто втомилась, мабуть, — ухиляюсь від відповіді, не буду ж я їй розповідати про своє розбите серце.

Вона дивиться кілька секунд, ніби все розуміє, але не розпитує.

— Ну нічого, — каже м’яко. — Все налагодиться, от побачиш. У тебе ще тут з'явиться багато нових друзів. І не тільки друзів… У цьому місті ти обов’язково будеш щаслива.

Її слова звучать просто, але в них стільки тепла, що мені раптом хочеться вірити, що, можливо, саме тут усе й почнеться спочатку.

Мої любі читачі, щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на мою сторінку, додавайте книгу в бібліотеку і ставте сердечка, якщо вам подобається). А також чекаю на ваші коментарі! Ваша активність дуже важлива для мене!