8

Розділ 8.

Одного разу у своєму житті я спробувала займатися спортом. Щиро кажучи, це був дуже сумний досвід. У сім років я ще була кволою і худою, і тому навантаження виявилося для мене непомірним. Тоді нас під кінець заняття змусили бігати на швидкість, і природно, що бігла я повільно, після чого отримала зауваження від дратівливого тренера: «Ти бігаєш, як дохла курка!», але не про це зараз мова. Після тижня догляду за хворим я дійсно почуваюся «дохлою куркою». І за що це все мені?

          Усі ці дні я одразу після занять приходила до лікарні. Почалися мої муки з того, що Валеру не влаштовувало все те, що могло запропонувати лікарняне меню. Тому коли йому хотілося поїсти, мені доводилося скакати кенгуру в магазин за тим, що забажає скуштувати Його Високість… А ще виявилося, що на кожен продукт він віддає перевагу певній марці, при цьому не пам'ятаючи навіть упакування. У результаті, почуваючись спринтером, я бігала до лікарні по три рази з пакетом продуктів, змилена, як скаковий кінь. І тихенько проносила їжу повз персонал, про всяк випадок, а раптом зупинять? Коли вкотре зайшла до палати та побачила… як ця сволота спокійнісінько вживає лікарняну вечерю, сидячи в ліжку, а дві сумки, що я принесла до цього стоять біля тумбочки, сильно розлютилася. А потім сказала, що відтепер він їстиме те, що принесу і не крутитиме носом. Інакше йому доведеться харчуватися у лікарняній їдальні.

          Сьогодні приходжу зарано і він ще спить після крапельниць. Щоб не турбувати його сон, тихенько перемиваю посуд у палаті та теж вирішую відпочити. Сідаю в крісло біля вікна і не помічаю, як теж починаю дрімати. Мабуть, втома дається взнаки. Прокидаюся від того, що до палати заходить медсестра на огляд. Поки хворому робитимуть перев'язку, він в ультимативній формі посилає мене до холу за кавою з автомата. Доводиться йти. І що ви думаєте? Як виявилося, цей естет віддає перевагу лате, а не мокачино, який я приношу.

— Ти!.. — психую, підбираючи яким словом його обізвати.

— Я, — і ні краплі докорів совісті. Тільки легке єхидство. Дуже подобається мене мучити, так?

— Знаєш, хто ти, після цього?! — волаю ще голосніше, розуміючи, що якщо не спущу зараз пару за допомогою крику, то покалічу і так хворого приятеля.

— Ну і хто? Ти настільки довго ходила, що мені вже почала загрожувати смерть від нестачі кофеїну.

— Довго, значить? — ображаюся. — Не подобається мокачино — не пий.

Я допомогти хочу, а він знущається. Вбивати його зовсім розхотілося. З'являється бажання розвернутися і піти, що, власне, і роблю, залишаючи стаканчик біля ліжка. Мене ніхто не просить залишитися повним каяття голосом, і я розгублено сідаю в коридорі, все ще не наважуючись піти. Через хвилин десять мого сидіння повз проходить компанія з чотирьох хлопців. Наскільки знаю, це його інститутські друзі. Звичайно, ніхто мене не помічає. І добре. А то почнуться ще всякі приколи-підколи на рахунок наших з їх товаришем «стосунків»… Цікаво, а звідки вони тут узялися? Він їм подзвонив, чи що? А навіщо? Нудно?.. Мені теж нудно. Може, послухати, як вони його розважатимуть? А що це ідея. Забуваючи про те, що підлога кахельна і не скрипить, навшпиньки підходжу до його палати, з якої долинає сміх і трохи прочиняю двері.

— Чувак, а де твоя нянька? — цікавиться хтось із хлопців.

Дивно. Невже вони думають, що я так сильно закохана в нього, що тут сидітиму з ним цілодобово? Ну, так, я справді сиджу, і, так, здається, закохана. Собі краще не брехати. Але вони, адже не обізнані з усією ситуацією…

— Звідки мені знати? — чую байдужий голос цього покаліченого.

— Звідки?! Ти ж сам писав, що вона постійно тут, — продовжує допитуватись його приятель.

— Зараз пішла.

— А, що сталося? У тебе ж із нею так усе добре виходило. Ось як ти це робиш? — мені здається, або в інтонації того, хто говорить, прослизнула заздрість?

— Що роблю? Я просто сказав їй правду, як ми і домовлялися. Ось і все.

— Ну, так! Запропонуй я дівчині зустрічатися тільки тому, що я на неї уклав парі… Навіть уявляти страшно. Очі точно подряпала б! А тобі нічого. Я вже починаю думати, що суперечку ти виграєш. Вона погодилася і точно скоро закохається в тебе. У тебе всі закохуються!

Яка ж я невиправна ідіотка! Він посперечався, що я погоджуся на його пропозицію зіграти його другу половинку, а потім закохаюся. Ну, що ж. Потрібно допомогти отримати йому законні 100 відсотків виграшу. Без гуркоту, тихенько прочиняю двері, але все одно привертаю увагу придурків, що зібралися тут.

— Знаєте, що я вам скажу?.. — звертаюся до відвідувачів, які півколом стоять біля ліжка хворого, оминаючи при цьому поглядом його самого. — Адже він виграв.

Невелика пауза, а потім дивлюся прямо в очі тому, хто не заслужив на те, що я йому так хотіла подарувати.

— Але з цього моменту, Валеро, я тебе більше не кохаю.

Далі дивитися йому у вічі просто не хочу, як і не бажаю знати, що він при цьому відчуває. Вже на виході з палати чую те, що не очікувала:

— Іра, а, як же 80 відсотків?

Все-таки мають рацію ті, хто кажуть, що від кохання до ненависті один крок. Зараз я ненавиджу його. Усією душею.

— Повір, ти заробив усі сто, — вимовляю, не обертаючись.

Я вже все вирішила. Зрештою, у мене ніколи не було достатньої кількості хоробрості, щоб сміливо зустрічати неприємності та труднощі. Ось і тепер збираюся поїхати. Швидше за все, до Львова, там мешкає моя тітка. Дуже сподобалося місто, коли я приїздила туди ще з батьками. Заберу документи та переведуся до місцевого університету.