7

Розділ 7.

Ось уже година, як сиджу в будівлі обласної лікарні та верчу в спітнілих руках його телефон. Мамі хлопця я так і не змогла додзвонитися і в результаті просто відправила смс з усіма даними, але поки що переді мною інша проблема. Як зателефонувати його татові? Добре, хоч лікарі розпочали операцію без його батьків. У голову лізуть усілякі мерзенні думки, а раптом його батько такий самий, як і мати? І їм обом начхати на нього. Але повідомити треба обов'язково! І щоб хтось приніс його паспорт…

— Синку, у тебе щось трапилося? Зазвичай, ти дзвониш в інший час, — лунає в телефоні доброзичливий чоловічий голос, не в приклад матусиного.

З полегшенням видихаю та швидко видаю, очікуючи реакції:

— Мене звуть Ірина, я його знайома. Він потрапив в аварію, розбився на мотоциклі…

Запановує тиша. А потім тихо і якось приречено:

— На смерть?

— Ні-ні! У нього переломи та струс мозку. Він зараз в обласній лікарні. Потрібен його паспорт. Я дзвонила його мамі, але вона…

— Зайнята, як і завжди, своєю роботою! — продовжує за мене. — Я зрозумів. Буду за годину. Дочекайтеся мене, будь ласка. Мені треба з вами поговорити.

— Добре, — відповідаю і думаю, що тепер дійсно все буде добре.

Через годину очікування у мене починається дикий біль в шиї, бо одну хвилину я дивилася вліво, туди, куди відвезли Валеру, а другу вправо, там знаходився вхід до лікарні. І так по черзі… Нарешті чую голос біля посту медсестри:

— Мій син розбився мотоциклом, його сюди сьогодні привезли. З ним ще дівчина має бути…

— Дивна у нього наречена. Прізвище майбутнього чоловіка не знає! І що за молодь пішла?..

— Яка наречена? У нього навіть дівчини нема.

— А ви в неї самі спитайте. Он сидить, — тітка в білому халаті безжально здає мене, показавши пальцем.

Чоловік підходить до мене і, хоч виглядає дещо приголомшеним, все ж таки привітно мені посміхається.

— Олександр Віталійович, — простягає мені руку. — Ви наречена Валери?

— Мене просто брати не хотіли, от і ляпнула, — червонію від провини.

— Операція ще не закінчилась? Тоді може, розповісте мені все: через що і як сталася аварія і що пов'язує вас із моїм сином?

І що робити? Збрехати? Як набридло… Скажу правду.

— Спір.

— Що? Який спір? — незрозуміло дивиться.

— Ну, він посперечався з кимось, що зможе мене спокусити за місяць, але, зрештою, сам підійшов до мене і запропонував угоду. Я повинна розіграти кохання неземне, а він мені 80% виграшу, — розгублено ляскаю віями.

— Це негідна поведінка! Я не вірю… — тільки й встигає сказати та тут нашу захопливу розмову перериває лікар.

— Операція закінчилася, все пройшло успішно. Хлопець зараз непритомний у палаті. Стан стабільний.

— Чи можна його побачити? — встаю із залізного лікарняного стільця.

— Він ще під наркозом і, у кращому разі, ви зможете з ним поспілкуватися завтра.

— Я просто хочу подивитися на нього, — для медперсоналу я все ще була нареченою пацієнта.

— Добре, родичі можуть пройти, — схвально киває лікар. — Але не більше п'яти хвилин. Підіймайтесь на третій поверх. Палата №12.

***************

Наступного дня, після занять одразу біжу до лікарні. У холі зустрічаю Олександра Віталійовича, виявляється, він уже встиг поставити на вуха все відділення. Організував Валері найкращого лікаря та професійних медсестер, сплатив одномісну палату з телевізором та найновішим обладнанням. Він коротко розповідає мені про його стан і веде до палати. За п'ять хвилин ми вже стоїмо перед дверима. Чорт, як страшно! Чому? Боюся побачити, що сталося з людиною через мене. Крізь шибки у двері невиразно проглядається ліжко, довгаста тумбочка та апаратура в узголів'ї. Я ще довго могла б ось так розглядати палату, не торкаючись його поглядом, але на сьогодні з мене достатньо боягузтва та невпевненості. Рішуче, але не сильно штовхаю двері, і ми заходимо. Рука пацієнта в гіпсі, з-під ковдри видно бинти, якими обмотані груди. Здається, справді зламав ребра. Обличчя бліде, очі заплющені. Ми підходимо і сідаємо поряд на стільці.

— Йому сьогодні по обіді вкололи снодійне. Тому він ще спить, — пояснює мені чоловік.

Простягаю руку до хлопця. Мені хочеться погладити його по голові, запускаючи пальці в сплутане волосся, але я вчасно згадую, що не одна тут і відсмикую її. І тут починає дзвонити телефон його батька.

— Слухаю. Що без мене зовсім ніяк? Знав би ти, як не вчасно дзвониш! Що, що… син у мене в лікарні. Ні. Ще не вистачало, щоб він був при смерті! Ну, добре, я зрозумів, скоро буду, — закінчує розмову та повертається до мене. — Знову ця робота…

Потім обережно гладить перебинтовану голову хворого та каже:

— Ти, синку, давай, одужуй. Не треба більше мене так лякати, — потім звертається до мене. — Іра, може, тебе підвезти куди?

— Дякую, не треба. Мене, якщо що брат забере, я сім'ю вже попередила. Хочу ще посидіти з Валерою.

Чоловік ще раз проводить рукою по його голові й, попрощавшись зі мною прямує до виходу з палати, але біля самих дверей обертається.

— Якщо, щось станеться, обов'язково мені дзвони, зрозуміла? Ти маєш мій номер.

Тихенько прикриває двері і йде. Сідаю на ліжко хворого та обережно гладжу його. Краще б не підходила, слово честі!.. На очі знову навертаються сльози.

Від втоми та хвилювань ненадовго засинаю у кріслі біля вікна. Прокидаюся від якогось гуркоту і відразу повертаюся у бік Валери, який… явно намагався дотягнутися лівою рукою до тумбочки, на якій щойно стояла склянка з водою. Тепер вона валяється на підлозі, вірніше уламки від неї.

— Вибач, я не хотів тебе будити, — з винною фізіономією бубнить хрипким голосом. — У мене в роті пересохло. Дуже хочеться пити.

Ось же!.. Герой, млинець! Джентльмен!

— Нічого страшного. Я зараз дам тобі апельсиновий сік.

Підходжу до столу біля вікна і наливаю з пачки поживну рідину в іншу склянку, а потім відношу йому.