5

Розділ 5.

На парі чесно намагаюся конспектувати лекцію, але раз у раз представляю всі можливі не стикування і проблеми, які можуть виникнути по ходу нашої вистави зі спільником, тому зосередиться на навчанні просто не можу. Нарешті дзвенить дзвінок. Нервово запхавши зошит у сумку, йду у бік їдальні. Головне, не дати зрозуміти, що мене щось турбує. Все як завжди. Підходжу до роздачі та беру борщ, пюре з котлетою, булочку та грейпфрутовий сік. Стаю в чергу до каси.

— Сто двадцять гривень, — потикавши пальцями по кнопках, видає касир.

— Зараз, — хвилюючись, озираюсь.

Роюся в сумці вже п'ять хвилин, а Валери все немає. Розлютившись, лізу в гаманець, щоб сплатити обід самій, але… виявляється, я вчора переклала всі гроші в кишеню джинсів, та там і залишила. Як на зло, ні в сумці, ні в косметичці не виявилося жодної гривні. І що робити? Коли я вже готова була закотити очі та тихо-мирно зобразити непритомність, лунає крик.

— Іра! — трохи розвернувшись, з полегшенням помічаю, що репетує мій «новий хлопець», який мчить до мене на всіх швидкостях.

І не дивно, що він не встигає вчасно загальмувати й врізається в мене. Похитнувшись, для утримання рівноваги спираюся рукою об касу і потрапляю до тарілки з пюре.

— Уб'ю! — гнівно скрикую.

А чому від мене шарахнулися всі? Загроза, між іншим, призначалася лише окремо взятому індивіду.

— Ось, візьміть, — хлопець швидко всує в руку касирки дві купюри та переводить на мене погляд, що вибачається.

— Знаєш, я так багато читала історичні книги, зокрема про Святу Інквізицію. Особливу увагу приділяла тортурам, — усміхаюся по-доброму, душевно. Щоб відчув, гад, якби не свідки, то вбила!

— Сонечко, вибач, я… — мнеться, явно не уявляючи, як можна виправдати власну поведінку перед такою численною аудиторією.

На мене слідом за злістю накочує образа. Коли я промовляла план, він заявив, що не дитина, а тепер, коли цей самий план треба в дію приводити, він… Я ж допомагаю від щирого серця, а він уже вдруге, не вагаючись ні секунди, виставляє мене на посміховисько.

— Нічого страшного. Руку від пюре я відмию швидше та простіше, ніж ти відмивав чай від сорочки, — видавлюю посмішку. Це вистава. Гра.

Поставивши тарілки на стіл, швидкими кроками прямую у бік раковини, щоб помити руки. Начебто дріб'язковий привід, що не вартий уваги, але чомусь те, що в нього є речі, які заволодівають його увагою куди сильніше за мою скромну персону і нашу спільну справу зачіпають за живе.

— Стояти! — наздоганяє мене та обіймає за талію, явно не збираючись нікуди відпускати.

— Відчепись, — брикаюся щосили, але втекти від нього — дохлий номер.

— Значить так. Спочатку я все поясню, а потім відпущу, і ти вирішиш сама, чи варто ображатися чи ні.

— Почекай, — нарешті приходить розумна думка. Зараз його дружки, напевно, стоять і дивляться, як ми тут стосунки з'ясовуємо. Відносини, яких і бути, за ідеєю, не повинно. — Зараз ти від мене відчіплюєшся і йдеш своєю дорогою, на ходу кидаючи недбале вибач, а потім приходиш до парку. Я чекатиму там.

Ніколи не сумнівалася в його розумі та здатності схоплювати на льоту. Він тямуще киває, але перш ніж розтиснути руки, тихо і з легкою загрозою каже:

— Дивись. Якщо тебе не буде, мені доведеться прийти до тебе додому. І що тоді подумає твій старший брат?