4

Розділ 4.

Ось звідки взялася ця погана особливість організму, що вранці спати хочеться значно більше, ніж увечері? І так майже у всіх, за рідкісними винятками, якими є справжні «жайворонки». Залишається тільки мріяти, що колись робочий день буде починатися у дванадцять дня і закінчуватися о восьмій чи дев'ятій вечора… Але поки доводиться в стані напівтрупа йти на кухню, коли телефон показує без десяти сім і, якщо вірити біологічному годиннику, мені ще спати й спати. Наваливши корм котику, обожнюваному всім нашим сімейством, ставлю чайник для себе коханою. Тут мобільник пищить, повідомляючи про смс. Мій спільник пропонує підкинути до інституту.

— Привіт. Може, не треба? За сценарієм ще рано… — передзвонюю йому.

— А до чого тут сценарій? Просто хочу підвезти. Висаджу тебе трохи далі, і ніхто не побачить. Виходь, без тебе я не поїду.

— Ти де? — розгублено питаю.

— У віконце виглянь.

Схвильовано кидаюся до вікна. Ні кого не побачивши, полегшено видихаю.

Пожартував, чи що?

— Де радісні вигуки? — мій співрозмовник перебуває у явному нетерпінні.

— А чого мені кричати? Двір, як двір. Порожньо та брудно. Листя багато.

— Чорт! Не з того боку заїхав.

— Ось, млинець! — бубню собі під ніс, отже, не жартує.

— Чим ти незадоволена, я тебе питаю?.. Що знову сталося? — починає підвищувати на мене голос.

— А чого ти кричиш?

— Вибач. Просто, трохи не виспався, — вже м'якше вимовляє.

Ось це зміна настрою! Спочатку репетує так, ніби я по його залізному коневі з гранатомета палила, а потім спокійно вибачається. Ще у кого з нас перепади… як у закоханих?

— Гаразд, прощаю. Тільки в мене зараз братик старший удома, і якщо він побачить, що якийсь незнайомець відвозить його сестричку на мотоциклі… Коротше, він цілком може вирішити, що у нас все серйозно, і тобі сильно не поздоровиться, коли він зрозуміє, що одружуватися зі мною ти не збираєшся.

— Якщо поквапишся, не побачить. Давай збирайся у темпі. Навіть пересуваючись на байку, можна запізнитися.

Через п'ятнадцять хвилин на ходу застібаючи маленький рюкзачок, в який утрамбувала товсту енциклопедію, взяту в бібліотеці, косметичку, зошити, телефон, гаманець та ключі та вилітаю з-за рогу будинку.

— Уф-ф… Все. Поїхали швидше! Ну, що ти гальмуєш?

— Спокійно. Вдих-видих. Ось. Тримай шолом, зараз рушимо.

— Не ми рушимо, а я з'їду розумом… — бурмочу, щохвилини кидаючи погляди то на своє вікно, то на тротуар, що веде до нашого під'їзду.

— Тоді, чому ти ще стоїш, адже ми запізнимося! У нас на першій парі декан викладає, він з мене три шкури здере!

— Я стою? Ти сам стоїш! Як мені на нього залазити? — висловлюю обурення його словами та сідаю на його залізне диво вже після нього.

Звично притискаюся до хлопця всім тілом, і ми зриваємося з місця. Коли

під'їжджаємо і я злізаю, знімаючи з себе шолом, він раптом каже:

— Іра, хочеш шоколадку?

— Яку? — механічно відгукуюсь.

— Білу, пористу. Правда, якщо не любиш, у мене є ще молочна з фундуком та родзинками, — лізе до кишень чорного рюкзака. Він серйозно?

Коли в його руках виявляються дві великі плитки шоколаду, який я обожнюю, з'являється неприємне почуття, що незабаром від мене домагатимуться чогось, не дуже хорошого.

— Валерику, а давай ти одразу скажеш, що тобі треба?

— Розумієш, тут така справа… Коротше, мені дуже потрібна твоя допомога! Усі дівчата в інституті вважають мене бабником, а я… вона мені сподобалася сильно, і це серйозно!

— Що?.. — ступор, заціпеніння, оніміння та повне припинення мозкової активності — ось все, що відбувається зі мною в цю хвилину.

Мені теж подобається цей інститутський Казанова, а виявилось, що він однолюб. І він просить мене допомогти. А я… Я просто не можу йому відмовити.

— Що чула! — починає нервувати, але відразу зменшує тон. — Вибач. Я знову на тобі зірвався.

Трохи подумавши, вирішую, що друзям у такій допомозі не можна відмовляти.

— Все добре. Повинен же ти був колись закохатися вперше? Хоча, скажу чесно, звучить трохи нереально. Я допоможу тобі. Гра у грі — це вищий пілотаж! — мій награний веселий голос зовсім не відбиває чомусь паршивий стан душі.

А чого ще я могла чекати? Що побачивши мій прекрасний внутрішній світ, він покохає мене? З якого дива? Мрійлива дурепа! Принца захотіла на чорно-синьому байку… Ха! Життя буває казкою тільки для обраних, до яких я ніколи не відносилася і не буду відноситися. А шкода.

— А які квіти найбільше люблять дівчата? Може, підкажеш, куди її краще відвести: у кіно, кафе, ресторан, парк чи набережну?.. Ні, там зараз сильний вітер. Не піде.

— Куди ти діл мої шоколадки? — перериваю його монолог і, склавши руки на грудях, свердлю незадоволеним поглядом.

— З чого ти вирішила, що дві тобі? Одна — мені, інша — тобі. Вибирай, яка більше подобається, — у кожній руці цей жмот тримає омріяні ласощі.

— Розумієш, вся проблема в тому, що ці смаколики мені подобаються обидва. Тому… ти зараз віддаси мені дві. Ні! Не думай навіть. Половинку від кожної плитки я тобі, звичайно, не дам, — вимогливо тягну руку до обуреного хлопця, впевнена, що сьогодні ми вже запізнилися.

— Тримай, розорителька, — з явним жалем прощається з солодощами.

— Якщо і з парі та з дівчиною, яка мені подобається все складеться, то даю слово, що куплю тобі сто шоколадок. Таких, яких захочеш.

— До речі, у нас сьогодні ще вистава намічається. Після другої пари, — нагадую йому.

— Не повіриш, але я все пам'ятаю. У найдрібніших подробицях!

— Ось і добре. Може, підемо вже, га?

— Запізнилися через тебе, між іншим, — дорікає.

— Це тобі різко закортіло просити про допомогу, а не мені, — висловлюю своє невдоволення і ми йдемо на заняття.

Дорогі читачі, щоб не пропустити оновлення, підписуйтесь на автора. Додавайте книгу у бібли, тицяйте на сердечка і пишіть свої враження в коментарях. Ваша підтримка дуже важлива для мене! Щиро дякую кожному, хто читає).