3

Розділ 3.

Іду вулицею, слухаю улюблену музику і думаю про те, що коли порівнювала себе із закоханою то, мабуть, переборщила. Ну, і що, що мій спільник милашка-обаяшка? Він просто приємна для мене людина, і його дружба — це справді те, що потрібно. На цій позитивній ноті хтось кладе мені руку на плече, і я мало не вдаряю з розвороту кулаком цього зухвальця. Потім приходить здорова думка, що до мене через музику просто не змогли докричатися і вже спокійно обертаюся, витягаючи навушники. Бачу перед власним носом чорне скло мотоциклетного шолома. Добре, що я таки не вдарила, бо точно вибила б його. Хлопець знімає шолом і перед моїм поглядом постає скуйовджена шевелюра Валери.

— Думав, запізнишся… А ти заздалегідь прийшла, — він якось дивно дивиться, наче намагаючись придушити подив.

— Прогулятися хотіла. Давай, паркуй кудись свій засіб пересування і підемо писати сценарій, — посміхаюся в передчуванні.

Він киває і йде у бік мотоцикла, на який досі дивлюся із захопленням в очах. Потім повертається і тягне мене за руку, але помітивши, в який бік я дивлюся, зрозуміло посміхається і каже:

— Давай спочатку складемо план гри, а потім я тебе покатаю.

— Добре, — на моєму обличчі розпливається дуже щаслива посмішка. — Пропоную розписати все на кожен день. Основні дії, не зациклюючись на деталях. Завтра, наприклад, ти можеш стати за мною в черзі в їдальні та сплатити мій обід.

Дивлюся на нього вичікувально. Що скаже на мій експромт?

— Економиш? — говорить уїдливо. — Жартую, не кип'ятись. Гарна ідея. Тільки після якої саме пари ти підеш їсти? Мені треба знати. І з грошима тобі доведеться довго поратися, щоб я встиг сплатити їжу.

— Після другої. Потім щось ще придумаємо, але щоб без потрясінь. Може, мою куртку з гардероба притягнеш чи ще щось у цьому дусі?

— Зрозумів. А післязавтра що робитимемо? — з цікавістю дивиться на мене.

— Сам подумай трохи!

Ми сідаємо на найближчу вільну лавочку і доки він гуглить у телефоні варіанти, я слухаю музику. Через хвилин десять він мене штовхає в плече, показуючи жестом, щоб зняла навушники та видає таке!.. Якби зараз не сиділа, то точно впала б.

— Ні, ні та ще раз, ні! Це нікуди не годиться! Я не дозволю тобі знімати з мене блузку і пристрасно цілувати в коридорі на перерві ні через тиждень, ні навіть через рік! Так само я не збираюся стягувати з тебе сорочку в порожній аудиторії, тому що через кілька секунд, за твоїм планом продзвенить дзвінок і туди ввалиться натовп студентів! — щоки починають набувати рожевого відтінку, а я все розмахую руками в праведному гніві.

— Тобто ти не хочеш цього робити лише через хлопців? А якби ми були наодинці? — ось тепер моє обличчя повноцінного червоного кольору.

— Пошляк! — даю йому потиличник. — Не чіпляйся до слів. Ти й так добре знаєш, що ні.

— Ірко, ти стала надто часто давати негативні відповіді. Відкрийся для світу, скажи так, — іронізує.

— Невже, тобі так хочеться постати переді мною без сорочки? Так старанно мене вмовляєш! — хитро дивлюся на нього. І, можу присягнутися, він зніяковів, але вже за секунду нахабно дивиться прямо в очі.

— А тобі хіба не хочеться подивитися, як я виглядаю без цієї сорочки?

Не почервоніла я тільки тому, що була вже й так уся червона. Він мене впіймав. Не те, щоб я хотіла, але… цікаво однозначно. Не тільки ж через гарне обличчя по ньому божеволіють дівчата в інституті?

— Бачу, що хочеться… — з усмішкою констатує. Він, що мої думки читає? — Можу показати. Я — не ти. Мені соромитися нема чого.

— Мені теж. У мене чудова фігура, — це не брехня, а перебільшення.

— Тоді чому ти не згодна у коридорі?..

— Тому що стриптиз не входить до числа моїх хобі, як і порнографія, — гордо скидаю голову, демонструючи свою зневагу до перерахованих вище занять.

До того ж із піднятою головою дивитися у сірі очі хлопця куди як зручніше. Мені здалося, чи він пробурмотів щось на зразок «який жаль»?

— Гаразд. Обійдемося без прилюдних роздягань одне одного. Обмежимося поцілунками, — виявляє поблажливість. — На скільки днів ми вигадали сценарій?

— М-м-м… На десять. Ти пам'ятаєш, що ми робимо завтра?

— Пам'ятаю.

— Тільки обов'язково стеж за входом до їдальні після другої пари.

— Я ж сказав, що пам'ятаю. Запитай ще, чи не забуду завтра поїсти перед навчанням.

— Навіщо? — чи він так тонко мислить, чи я так нескінченно туплю.

— Для того, щоб ти остаточно вжилася в роль дбайливої матусі безглуздого сина-склерозника!

— Несмішно, — дуюся.

Я йому всіма силами допомагаю спір виграти, хочу, щоб усе, як по маслу пройшло, а він з такою легковажністю ставиться до моїх слів.

— Ну, вибач. Для мене гра важлива, так само як і для тебе. Повір, я вмію розуміти все з першого разу.

— Розуміти, не означає запам'ятати…

— До мене вже дійшло, що в деяких питаннях сперечатися з тобою — дохлий номер, — в чомусь він, знову-таки, має рацію, але настрій у мене, незважаючи ні на що, невблаганно повзе вгору.

Адже хлопець обіцяв покатати мене на своєму залізному коні. І ще він дуже доречно забув розмову про зняття з себе сорочки…

— Але з приводу роздягання я все ж таки спробую ще раз посперечатися. Пізніше, — ледве стримується, щоб не засміятися в голос.

Точно читає думки. І знущається.

— Ну, ти й придурок! — психую і стукаю його в плече. — Ходімо вже кататися!

— У мене складається враження, що ти спілкуєшся зі мною виключно заради їзди на байку!

Бачу, з яким самозадоволенням він думає, що зараз почну спростовувати висловлену версію. На компліменти наривається? А ось фіг йому! Змірюю його оцінювальним поглядом із великою часткою скептицизму і нічого не відповідаю. Здається, він образився. Помахавши ключами від мотоцикла перед носом, провокаційно вимовляє:

— Поїхали? Чи ти вже втомилася?

— Ще чого! — пирхаю, дивлячись на нього очима, що палають.