2

Розділ 2.

Від інституту прямую у бік парку, там зараз має бути море з листя всіх кольорів. Можна буде походити, послухати, як вони шарудять, згадати, як у дитинстві з братом брала їх величезними оберемками, підкидала в повітря і влаштовувала «дощ». Але не доля. Зустрічаю там компанію якихось гопників із банками пива в руках, а я таких побоююся. Чи мало що вони можуть зробити? До будинку короткою дорогою доходжу без пригод, якщо не вважати того, що при повній відсутності дощів примудрилася знайти одну-єдину калюжу, що не висихає, і наступити в неї.

— Іруся, це ти? — лунає голос із дальньої кімнати.

— Я, а ти чого знову тут вештаєшся? У тебе ж своя житлова площа, — роззуваюсь і вирушаю шукати брата в надрах квартири.

— Треба, — коротко відповідає.

— Привіт. Тобі знову ліньки готувати й ти приперся сюди, я маю рацію? — схрещую руки на грудях і примружую очі, щоб показати своє несхвалення щодо його несамостійності.

— Привіт, глиста в обмотках, — кидає, не відриваючись від онлайн-гри. — Ну, ти ж знаєш, як я зайнятий. Чи хочеш, щоб я загинув голодною смертю?

Він зрозумів, що якщо не задобрить, то добувати їжу йому доведеться самому і корчить таку жалісливу фізіономію, що можна розплакатися.

— Гаразд, буде тобі їжа, якщо перестанеш називати мене цим тупим прізвиськом, — висуваю свою умову.

Колись у далекому дитинстві Данило почув вираз «глиста в обмотках» і з того часу так мене і називає. Ні, я згодна, що при талії 50 сантиметрів вважати себе товстою безглуздо, але я зовсім не худа, це комплекція така… Саме тому докорінно не згодна з прізвиськом, яке він привласнив мені. Коротше, я думаю, що йому просто подобається моя реакція на дурне прізвисько та й звик він уже…

— Юна шантажистка!

— Яка є, іншою не буду.

— Знаю. Може, підеш уже й приготуєш щось? Їсти хочеться…

— Ненажера та експлуататор! — розігрую обурення та йду смажити котлети.

Братик у мене насправді дуже хороший, просто лінивий до неможливості, але я його все одно люблю. Та й він мене також. У школі від будь-яких нападок захищав, лише один раз був випадок, коли я розплакалася через нього. Знаєте, такі світлі тонкі медичні рукавички? Якщо їх надути, то вони виходять значно більше звичайних повітряних кульок, та ще й з пальцями. У п'ять років це було просто свято для душі, коли мама принесла додому кілька таких рукавичок. Данилку на той момент було одинадцять, і він був зовсім не проти послухати, як будуть «бабахати» мої кульки. Коли я розплакалася, він зрозумів, що свої помилки треба вміти виправляти. Згріб мене в оберемок і ми пішли до найближчої аптеки за гумовими рукавичками.

Зі спогадів мене висмикує повідомлення на телефоні. Валера написав, що я маю негайно передзвонити йому. Цікаво, що там сталося? Гаразд, зараз дізнаємось.

— Ти куди поділася? Я весь інститут облазив, чи не в жіночі туалети заглядав! — накидається на мене, як тільки йому передзвонюю.

— Вдома я. Де ще можу бути?

— Взагалі, ще лекції не закінчилися.

— Розумієш, я подумала, що на сьогодні ми все відіграли, от і пішла, — швидко випалюю, так і не зрозумівши, чому він злиться.

— І ти, звичайно, навіть не подумала про те, щоб попередити мене про свої наміри? Спочатку забираєшся кудись на спринтерській швидкості, а потім пропадаєш. Як я мав дізнатися, що з тобою все гаразд?

Недовірливо дивлюся на екран. Може, я грибочки, які галюциногенні з'їла і в мене глюки? Він турбується за мене?

— А тобі яка різниця? — на автоматі видаю те, що крутилося в голові.

— Яка різниця? Я турбувався, чи ти могла б більше так не робити? Адже ми як-не-як друзі? — останнє слово прозвучало, як запитання, але мені не до цього.

На цю мить розтікаюся калюжкою по підвіконні, на якому сиджу. Але треба відповідати, кайфуватиму пізніше.

— Звичайно. Це я маю вибачитися…

— Не треба! Якщо ти почнеш, то винним на всі сто відсотків опинюся я, — в чомусь він безперечно правий.

І тут на думку спадає ідея, яку я негайно і висловлюю.

— Слухай, а давай зустріньмося та обговоримо план дій. Бо сьогодні ти… дещо вибив мене з колії. Хочу бути готовою до твоїх вчинків.

Домовляємося зустрітися в Центральному парку за годину і я відключаюсь. Притягую братові потрійну порцію котлет і біжу до себе в кімнату. Хоч йти на місце зустрічі мені хвилин двадцять, вирішую висунутись прямо зараз. Натягую сіру толстовку, світлі джинси та чорні кросівки.

— Я погуляти. Сподіваюся, не занудьгуєш без мене до приходу батьків? — кричу родичу і тікаю.