1.2

Розділ 1.2.

Різко зриваюся з місця, не зважаючи на цікаві погляди, і несуся у бік виходу. Не має значення, що подумають. Головне, встигнути наздогнати свого спільника. На бігу приходить думка, що настрій у мене змінюється, як у закоханої. Видихаю і намагаюся таки взяти себе в руки. Усі думки потім. Зараз просто треба знайти його, вибачитись і пояснити… На повному ходу врізаюся в когось, відлітаю, але не падаю, бо цей хтось ловить.

— От вже халепа!.. У тебе із зором проблеми? — підіймаю голову та бачу його.

Вибачилася, називається!

— Ірка? Ти куди на такій швидкості летиш? Ніяк, вибачитись хочеш?

Вираз його обличчя такий єхидний, ніби тільки, що дуже вдало підколов.

— Ну, так, — говорю автоматично і почуваюся дурепою. Я тут переживаю, а він начебто й не образився зовсім.

— Що? Правда, чи що? — здається, тепер дурнем почувається він.

— Так. Вибач мені, будь ласка. Я повелася безглуздо. Просто трохи розлютилася через те, що ти поставив мене в незручне становище, змусив почервоніти й почав ламати комедію. Вийшло абсолютно нереалістично. Люди не поводяться таким чином, коли хочуть привернути увагу протилежної статі. Тож треба було виправляти ситуацію. Ось я й виправила. Ти ще дякую повинен мені сказати! — вкотре обурююся, бажаючи стукнути його кулаками по грудях, але через те, що досі притиснута до нього, зробити це не можу.

Тут мене чомусь починає трясти. Це він так ірже. Зараза.

— Ну, і, що смішного? — запитально підіймаю брови.

— Ти досконало володієш умінням перевертати все з ніг на голову, — відсміявшись, каже. — Облила мене чаєм, виставила дурнем перед друзями та всім інститутом, а тепер стверджуєш, що винен я. І це при тому, що сама щойно мчала на граничній швидкості, щоб вибачитися.

Так, у чомусь він безперечно правий. Хоча яка різниця? Він не образився, все гаразд і гра продовжується.

— Зараз ти маєш голосно, виразно вибачитися. І за чай, і за те, що ледве з ніг мене не збила. Чітко, щоби було чути. І не заперечуй! — серйозно заявляє.

Очевидно, за нами спостерігають його приятелі. Але ж це неправдоподібно виглядає — спочатку кричу та обливаю чаєм, а потім вибачаюсь і притискаюся всім тілом. Ні. Так не піде. Зараз трохи скоригуємо.

— Молодий чоловік, я перепрошую і за чай, і за те, що мало не збила вас з ніг. Дякую, що не дали мені впасти, але я б попросила вас відпустити мене, нарешті, — бачу, як відбивається на його обличчі пекуче бажання мене прибити.

— У нас не така велика різниця у віці, щоб викати. Я пропоную познайомитись і перейти на ти. Мене звуть Валерій.

— А мене — Ірина. І ТИ вже можеш прибрати руки, я твердо стою на ногах, — глузливо дивлюся йому в очі.

По ходу він зовсім не злиться. На цей момент просто насолоджується грою, власне, як і я.

— Це добре. Я не хочу весь день переживати через те, що така гарна дівчина може впасти й щось пошкодити, — єхидно посміхається.

— Ти можеш бути впевнений, що більше зі мною нічого не станеться, — картинно закочую очі у показному роздратуванні.

— З тобою, правда, все гаразд? — неохоче розтискає руки.

Коли він так каже, мені справді здається, що йому не все одно. І це погано позначається на моїй душевній рівновазі. Легенько проводить великим пальцем правої руки по моїй щоці, лівою притримуючи за талію. Вашу матір!.. Я кидаюся від нього, хіба що не з криком.

— Побачимося. Потім, — насилу вимовляю і біжу в протилежний від нього бік ще швидше, ніж зовсім недавно бігла за ним.

Під час руху приходить думка, що мені ж з ним ще й цілуватися при всіх доведеться, і я мало не згортаю собі шию, бо намагаюся збільшити й так неабияку швидкість на повороті. Але що заважає ловити момент і просто насолоджуватися тим, що відбувається? Кататися мотоциклом, розмовляти, обіймати, цілувати?.. «Заважає те, що через місяць, коли станеш йому не потрібна, ти просто загнешся без цього і спостерігатимеш, як він зачаровує чергову дівчину», — повідомляє голос розуму. Але мені чомусь завжди більше подобалося шкодувати про зроблене, ніж про втрачену можливість. Так і зараз.

          Я заспокоїлася, але з ним сьогодні більше бачитися не хочу, тож йду до гардероба, беру свою легку білу курточку із щільної тканини та виходжу з інституту. Зупиняюся, щоб вдихнути на повні груди та… у легені замість чистого повітря потрапляє тютюновий дим, який випускають сигарети третьокурсників неподалік. Ось поясніть мені недорозвиненій, навіщо курять? Розумію, що могло щось там статися і людина таким чином справляється зі стресом, але коли дівчата та хлопці звикають до цієї гидоти лише тому, що так роблять усі? На мою думку, це безглуздо. І гидко. Я одного разу спробувала — таке відчуття, що по горлу провели наждачкою, а легені потім хвилин п'ятнадцять рвало від кашлю. Яка гидота!