1.1

Розділ 1.1.

Забарившись на секунду, хлопець таки підходить і обіймає за плечі. Як приємно. Сильні руки дбайливо притискають мене до широких грудей… Не розслабляємось. Подібні обіймашки протягом місяця будуть постійними, шкода, що лише протягом місяця. Потім знову почну звикати до самотності й, природно, жалю. Знаю я цих співчуваючих, які за чотири тижні співчутливо дивитимуться на мене і говоритимуть, яка він сволота, а за спиною будуть реготати над довірливою ідіоткою. Може, така увага дасть мені зрозуміти, що абсолютна сірість — це не так уже й погано? Не знаю.

— Тихіше. Заспокойся, не треба плакати. Все налагодиться. Ми відіграємо цю виставу, і ти знайдеш собі хлопця. І 80 відсотків від суперечки стануть твоїми, мабуть…

— Як це, мабуть?! Зараз знову заридаю! Ой… — здається, я жорстоко спалилася, а він це зрозумів. Мало того, що зрозумів, сам і спровокував. — Якщо мені належить менше ніж 80, то я відмовляюся від участі в цій авантюрі.

— Я сказав «напевно»? Добре виконаєш свою роль, так і бути, розгляну можливість передачі тобі цих нещасних… 50 відсотків. Не більше.

— Подивимося, — я надто вперта, щоб поступитися, хоча цілком могла погодитися на гру взагалі без грошової винагороди.

Ми обмінюємося телефонами й він каже:

— Завтра початок. Запам'ятай, ти будеш поводитись, як завжди, а я починаю до тебе підкочувати. Ти для видимості опирайся трохи, а потім… — він задоволений збирається йти, але якось дивно на мене дивиться і.. невпевнено пропонує. — Слухай, колега, давай я тебе додому довезу, чи що?

Ха! Чи хтось може відмовитись від поїздки на чорно-синьому байку?

— Добре, — швидко киваю, наче усної згоди недостатньо.

— Тоді поїхали, — не зрушивши з місця ні на сантиметр, він просто стоїть і дивиться на мене. Пів хвилини чекаю, але потім терпець уривається.

— Може, ми вже підемо, Валерику?

— Як ти мене назвала?

— Звикай. Періодично тебе зватиму Валериком…

— Досить. Стоп. Бо мені вже страшно.

— Мені теж, — тихо вимовляю, щоби не почув. Боюся закохатися по-справжньому в цього, як виявилося, привабливого хлопця. 

***********************

До інституту залишається пройти одну зупинку, і за цей час треба зібратися з думками, підготуватися до гри. Мій «майбутній хлопець» говорив, що спочатку все як завжди, а потім він почне «підкочувати». Ось на це цікаво буде подивитися. Заходжу в будівлю і, привітавшись із кількома знайомими — такими ж непомітними та непопулярними, як я, йду шукати вільне дзеркало. Треба ж, хоч трохи утихомирити свою непокірну шевелюру. Волосся, мабуть, єдине, що відрізняє мою скромну персону від сірої маси. Воно у мене шикарне — густе, чорного кольору, трохи нижче за лопатки. На шляху до жіночого туалету мигцем глянувши у вікно, помічаю чорно-синій мотоцикл, на якому вчора каталася. Згадую, як його господар переконував мене в тому, що обійняти його за талію, притулившись усім тілом — це нормально. Я ж наполегливо доводила те, що в таких екстремальних заходах немає потреби. На це він сказав, що тоді мені доведеться діставатися додому пішки, тому що він не хоче, щоб я десь дорогою впала з байка. Довелося поступитися. Хоча обіймати його було справді приємно. І, на мою думку, йому теж сподобалося. Мріяти не шкідливо.

          Проходить дві пари, і я вирушаю до їдальні. Не скажу, що вмираю з голоду, але хочеться розім'яти ноги та надати можливість зірковому хлопчику діяти. Взявши чай із булочкою, підходжу до вікна.

— Чому така чарівна дівчина сидить на самоті? — чую голос свого спільника і мало не падаю зі стільця, на якому розгойдувалася. — Можна до Вас приєднатися?

Підіймаю на нього гнівний погляд. Тільки потім доходить, наскільки мої «блискавки» з очей погіршили становище. Якщо спочатку йому було просто кумедно, то після того, як він мене налякав, а я у відповідь спробувала продірявити його поглядом, він ледве стримується, щоб не засміятися в голос прямо тут. Треба якось рятувати становище.

— Молодий чоловік, будьте ласкаві, йдіть від мого столика, — роблю незадоволену фізіономію.

— Не можу. Моє сумління не дозволить мені кинути таку прекрасну незнайомку одну! — голосно каже, щоб було чути на всю їдальню.

Половина студентів відразу обертається, а я… червонію. І це зовсім не романтичний, ніжний рум'янець на щоках, а яскраво-рожева фарба по всьому обличчю, через що воно виглядає так, ніби його тільки, що занурили в окріп. Він же спокійно сідає на вільний стілець і мене це вибішує.

— Підвівся. Швидко. І пішов звідси, — йому ніхто не дозволяв виставляти мене на посміховисько. Тим більше повинна ж я «поламатися».

— Але… — не очікував він такої реакції.

— Я сказала, геть. Ти погано чуєш? — у нього очі лізуть на лоб і, на мою думку, з'являється підозра, що я хвора або на склероз, або амнезію.

Частки секунди витрачаю на роздуми — зіпсую гру цим вчинком чи ні? Приходжу до висновку, що для глядачів спектакль стане куди видовищнішим і… виплескую чай, що залишився, в обличчя Валери. Він приголомшено витріщається на мене, витирається серветкою і виходить з їдальні. Різко стає соромно. Ну, змусив він мене при всіх почервоніти й зніяковіти? Сама захотіла уваги, от і здобула! А якщо я його образила? Раптом він тепер від парі відмовиться? Перестане зі мною взагалі розмовляти…

Дорогі читачі, щоб не пропустити оновлення підписуйтесь на мою сторінку і додавайте книгу у бібліотеку. Дуже чекаю на вашу активність, тицяйте на сердечка та пишіть свої враження у коментарях. Ваша підтримка дуже важлива для мене! ❤️❤️❤️