Розділ 37. Діана

Переїзд був схожий на теплий літній дощ — такий самий несподіваний, освіжаючий і трохи хаотичний. Я очікувала стресу, нескінченних коробок і головного болю, але Денис перетворив це на пригоду. Він взяв на себе всю важку роботу, дозволивши мені займатися лише «душею» нашого нового дому.

​Коли ми вперше привезли Даринку до будинку, я затамувала подих. Вона стояла посеред величезної вітальні, стискаючи свого улюбленого плюшевого зайця, і з цікавістю озиралася довкола. А потім, наче зрозумівши, що цей простір тепер належить їй, вона з радісним вереском побігла до сходів.

​— Та-та! — вигукнула вона, вказуючи на світлу кімнату з панорамним вікном, де Ден уже встиг розставити кілька її іграшок.

​Бачити, як вони разом сидять на килимі, збираючи конструктор, було найкращою терапією для мого серця. Але найбільше мене тішило те, що наш новий дім був зовсім недалеко від дідуся Даміра. Лише десять хвилин на машині — і ми вже в нього. Даринка навіть не встигала засумувати за дідом, а тато тепер міг заїжджати до нас на ранкову каву, продовжуючи давати Денису «цінні вказівки» щодо догляду за газоном (і моїм спокоєм).

​Вечори ми проводили за облаштуванням затишку. Я обирала штори, Денис монтував полиці, а Даринка активно «допомагала», розносячи свої шкарпетки по всіх кутках. В один із таких вечорів, коли ми відпочивали на терасі, я нарешті наважилася озвучити думку, яка не давала мені спокою.

​— Дене, — почала я, кутаючись у теплий плед, який він дбайливо накинув мені на плечі. — Наступного тижня приїжджає Меліса. А разом із нею — бабуся Мелек і дідусь.

​Денис на мить завмер, тримаючи в руках келих із соком. Його погляд став зосередженим.

— Вони хочуть познайомитися зі мною, так? — тихо запитав він.

— Так. Вони — моя сім’я, і вони знають, через що ми пройшли. Мелек особливо... емоційна, коли йдеться про мій захист.

​Я зробила невелику паузу і додала:

— Я подумала... Може, нам влаштувати невелику сімейну вечерю тут, у нас? Запросити твоїх маму й тата. Даринка росте, вона вже зовсім доросла дівчинка, і мені здається, пора нарешті офіційно познайомити всіх. Ми тепер одна велика сім’я, як би складно це не було раніше.

​Денис поставив келих, підсів ближче і взяв мою долоню у свою. Його пальці переплелися з моїми — міцно, надійно.

— Ді, я повністю тебе підтримую. Навіть більше — я вдячний тобі за цю ідею. Мої батьки будуть щасливі. Вони так довго чекали, коли я нарешті візьмуся за голову. Це правильно. Даринка має бачити, що її люблять з обох сторін.

​Я вдячно посміхнулася, але в глибині душі кольнуло знайоме відчуття.

​Цієї ночі я довго не могла заснути, слухаючи мірне дихання Дениса поруч. Я дивилася на місячне світло, що падало на стіни нашої нової спальні, і відчувала, як у грудях розливається таке безмежне, кришталево чисте щастя, що воно аж лякало.

​Все було занадто добре. Після років болю, недовіри й самотності цей спокій здавався мені крихким склом. Я боялася, що варто мені занадто сильно повірити в це диво, як воно розіб'ється. Щось обов’язково має піти не так — так підказував мій минулий досвід.

​«А що, як сім’ї не знайдуть спільної мови? А що, як старі образи знову випливуть на поверхню під час цієї вечері?» — ці думки крутилися в голові, як настирливі мухи.

​Я обережно повернулася на бік, і Денис, навіть не прокидаючись, пригорнув мене до себе, наче відчувши мою тривогу. Його тепло заспокоювало.

«Просто навчися бути щасливою, Діано, — прошепотіла я сама собі, заплющуючи очі. — Ти це заслужила».

​Але десь на периферії свідомості все одно залишалося передчуття, що майбутня вечеря стане справжнім випробуванням для нашої нової фортеці.