Розділ 36. Денис

​Перше, що я відчув, прокинувшись, — це порожнечу. Холодну, липку порожнечу на тій половині ліжка, де ще кілька годин тому лежала вона.

​Серце миттєво зробило кульбіт і провалилося кудись у шлунок. Паніка накрила з головою, наче крижана хвиля. У голові промайнула тисяча думок, і одна гірша за іншу. Невже втекла? Невже ранкове світло змусило її пошкодувати про все, що сталося вночі? Невже вона знову вибудувала свою стіну і вирішила, що цей дім — лише чергова ілюзія?

​Я підскочив, не дивлячись на одяг, натягнув лише боксери й вилетів із кімнати.

— Ді! — мій голос пролунав хрипко, з явними нотками відчаю.

​Тиша була мені відповіддю лише секунду, а потім до мого слуху долинув ледь чутний звук. Ритмічний стукіт ножа по дошці й... мурликання? Я завмер на верхній сходинці, затамувавши подих. Спустився на декілька сходинок нижче, щоб зазирнути в кухню, і моє серце, яке щойно хотіло вистрибнути з грудей, нарешті стало на місце.

​Вона була там. У моїй білій сорочці, яка на ній виглядала як королівська мантія, ледь прикриваючи стрункі стегна. Волосся розпатлане після ночі, босі ніжки... Вона щось готувала, кумедно похитуючи стегнами в такт якійсь внутрішній мелодії. Вона пританцьовувала. Вона... посміхалася сама собі.

​Це була найпрекрасніша картина, яку я бачив у своєму житті. Жоден аукціонний шедевр, жоден захід сонця на океані не зрівняється з Діаною в моїй сорочці на нашій кухні. У цей момент я зрозумів: я готовий вбити будь-кого, хто спробує забрати в мене цей ранок.

​Я підійшов зі спини зовсім тихо. Вона навіть не здригнулася, коли мої руки замкнулися на її талії, а обличчя занурилося в згин її шиї.

— О боже, Дене, ти мене налякав! — засміялася вона, відкидаючи голову мені на плече.

— Я злякався сильніше, — прошепотів я, вдихаючи аромат її шкіри. — Подумав, що ти зникла. Що це був сон.

— Я просто зголодніла, — Ді повернулася в моїх обіймах, тримаючи лопатку в руці. — Але в твоєму холодильнику мінімальний набір виживання. Тому на сніданок лише омлет і кава. Вибач, шеф-кухаря не замовляли.

​Я подивився в її сяючі очі й усміхнувся.

— Знаєш, Ді... З твоїх рук я готовий з'їсти навіть отруту. І проситиму добавки.

​Вона весело розреготалася, штовхнувши мене в груди.

— Не кажи дурниць! Давай, сідай за стіл, будемо снідати.

​Я подивився на неї, потім на стіл, потім знову на її соковиті губи, які все ще зберігали смак нашої ночі.

— Знаєш, у мене зараз зовсім інший голод, — мій голос став нижчим.

​Перш ніж вона встигла заперечити, я підхопив її під стегна і одним рухом посадив на стільницю поруч із тарілкою омлету. Ді ойкнула, вчепившись у мої плечі. Я втиснувся між її ніг, накриваючи її губи своїми. Це був не швидкий поцілунок — я смакував її повільно, глибоко, наче кожен міліметр її шкіри був найвишуканішим десертом.

​Але ідилію перервав різкий, безцеремонний звук — рингтон її телефону.

— Дене, пусти... — промукала вона крізь поцілунок. — Це важливо.

​Вона зістрибнула зі столу і побігла шукати сумку. Повернулася вже з телефоном у руках.

— Це тато, — вона провела пальцем по екрану. — Привіт, тату!

— Привіт, доню, — пролунав гучний голос мого тестя. — Не відволікаю? Я чого дзвоню: Даринку в садочок відвів, вона навіть не плакала. Зараз їду на роботу. Можеш сьогодні не поспішати, займайся своїми справами. Але...

​Голос батька став серйознішим.

— Діано, увімкни-но гучний зв'язок. Я знаю, що цей пройдисвіт Денис десь поруч.

​Ді винувато подивилася на мене і натиснула кнопку.

— Я слухаю, — відізвався я, вирівнявши спину.

— Так ось, Дене, слухай сюди. Якщо з очей моєї донечки  покотиться хоча б одна сльоза через тебе — я тебе особисто в лісі закопаю. І повір, мене ніхто не знайде. Зрозумів?

​Я подивився на Діану, яка ледь стримувала сміх, і відповів максимально серйозно:

— Обіцяю Даміре. Сльози будуть котитися лише від щастя. В іншому випадку — я сам дам вам лопату.

​Завершивши розмову, ми нарешті поснідали, хоча омлет вже трохи охолов. Але мені було байдуже.

​Пізніше ми вийшли на прогулянку. Неподалік від будинку був невеликий парк, що плавно переходив у ліс. Весняне повітря було свіжим, сонце приємно лоскотало обличчя. Ми йшли, тримаючись за руки, як підлітки.

​— Тут так тихо, — прошепотіла Ді, тулячись до мого плеча.

— Я хотів, щоб у вас було місце, де можна просто дихати. Без шуму машин, без міського хаосу.

​Ми зупинилися біля старого дуба. Я розвернув її до себе, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо.

— Ти справді віриш мені? — запитав я, дивлячись їй в очі.

— Я вчуся вірити заново, Дене, — чесно відповіла вона. — Але цей ранок... він вартий того, щоб спробувати.

​Я знову поцілував її — м'яко, затяжно, під супровід пташиного співу. Ми говорили про все на світі: про те, яку гойдалку поставимо в саду для Даринки, про те, як розставимо меблі. Я бачив, як вона поступово розслабляється, як зникає та невидима стіна.

​Цей день був лише початком. І я знав, що тепер зроблю все, щоб кожна хвилина її життя була схожа на цей сонячний ранок. А ліс... що ж, ліс нехай залишається лише місцем для наших прогулянок.