Розділ 35 Діана

Серце калатало десь у самому горлі, заважаючи дихати. Коли Денис заблокував двері машини й коротко кинув: «Це викрадення», — я спочатку хотіла розлютитися. Хотіла кричати про особисті кордони, про роботу, про те, що він не має права... Але десь глибоко всередині, у тій частині душі, яку я так старанно ховала за крижаними щитами, прокинулося дивне, майже забуте почуття захищеності.

​Він не питав. Він просто діяв. І в цій його впевненості було те, чого мені так бракувало всі ці роки самотності — опори.

​Коли машина зупинилася біля високого сучасного будинку, паніка змішалася з цікавістю. А потім він відчинив двері вітальні...

​Я завмерла на порозі. Повітря було густим від аромату лілій та півоній — моїх улюблених. Сотні вогників від свічок танцювали на стінах, відбиваючись у панорамних вікнах. Це не був просто декор. Це була матеріалізація моїх мрій, про які я колись шепотіла йому в напівтемряві, ще в «тому» житті, до зради й болю.

​— Денисе... — мій голос здригнувся. — Що це?

​Він стояв за моєю спиною. Я не бачила його обличчя, але відчувала шкірою його тепло.

— Це не просто вибачення, Ді, — тихо промовив він, і від вібрації його голосу по моєму тілу пройшли сироти. — Це дім. Наш дім. Якщо ти дозволиш мені знову бути частиною твоєї долі.

​Я повільно обернулася. Його очі... У них не було колишнього азарту чи самовпевненості гравця, який звик перемагати в будь-чому. Там був біль. Там було каяття. І там було стільки любові, що мені стало страшно. Страшно, бо моя стіна, яку я будувала цегла за цеглою, щоб захистити себе й Даринку, раптом почала розсипатися в пил.

​Денис зробив крок назустріч, скорочуючи відстань до мінімуму. Він обережно взяв моє обличчя у свої долоні. Його пальці були теплими, трохи грубими, але неймовірно ніжними.

​— Я кохаю тебе, Діано, — прошепотів він прямо в мої губи. — Я пробував жити без тебе. Пробував забути, замінити, втекти. Але я лише помирав щодня. Ти — моє життя. Ти й наша донька. Будь ласка, не гони мене. Дай мені шанс довести, що я вартий вас.

​Я хотіла знайти аргументи «проти». Хотіла згадати всі безсонні ночі й сльози. Але в цей момент, у цьому будинку, залитому світлом свічок, минуле здалося чимось далеким і неважливим. Важливим був лише його подих на моїх щоках і те, як відчайдушно калатало моє власне серце у відповідь на його слова.

​— Дене... — я заплющила очі, відчуваючи, як перша сльоза скотилася по щоці. — Мені було так боляче.

— Я знаю, маленька. Я вилікую цей біль. Обіцяю.

​Коли Денис підхопив мене на руки, світ навколо хитнувся, але я не злякалася. Навпаки, я міцніше обхопила його шию, вдихаючи аромат його парфумів, змішаний із ледь відчутним запахом хвої та дощу. Він ніс мене так обережно, ніби я була кришталевою, але в кожному його кроці відчувалася первісна чоловіча сила.

​Він не ввімкнув світло в спальні. Кімнату заливало лише сріблясте сяйво березневого місяця та слабкі відблиски свічок із коридору. Денис повільно опустив мене на широке ліжко, але не відсторонився. Його обличчя було за міліметр від мого.

​— Ти впевнена, Ді? — прошепотів він, і в цьому питанні було стільки поваги до моїх кордонів, що остання крижинка в моєму серці остаточно розтанула.

— Так, — видихнула я, сама притягуючи його за потилицю до своїх губ.

​Наш поцілунок змінився. Від обережного прохання про пробачення він переріс у спрагле визнання. Це було схоже на стихію: ми намагалися компенсувати кожну секунду тих років, що провели нарізно. Його руки, великі й гарячі, ковзнули під мій піджак, допомагаючи позбутися зайвого одягу, який зараз здавався важкою бронею.

​Коли його пальці торкнулися моєї оголеної шкіри, я здригнулася — не від холоду, а від електричного розряду, що прошив усе тіло. Кожен його дотик був наче клеймо: «моя», «кохана», «єдина».

​— Ти неймовірна, — хрипко промовив він, зупинившись на мить, щоб просто подивитися на мене в місячному світлі. — Я тисячі разів уявляв цей момент, але реальність... вона збиває з ніг.

​Я бачила, як ходять жовна на його обличчі, як він намагається стримувати свою пристрасть, щоб не налякати мене. І це підкуповувало найбільше. Той зухвалий Денис, який колись уклав парі, зник. Перед мною був чоловік, який боявся дихнути не так, аби не зруйнувати цю крихку магію.

​Коли ми нарешті стали єдиним цілим, час зупинився. Це не було схоже на жоден наш досвід у минулому. Тоді це була гра, азарт, завоювання. Тепер — це було таїнство.

​Кожен рух Дениса був просякнутий ніжністю. Він цілував мої плечі, мої ключиці, шепотів моє ім'я так, ніби це була молитва. Я відчувала кожну лінію його м'язів, кожен удар його серця, що билося об мої груди. В якийсь момент я зрозуміла, що плачу — не від суму, а від неймовірного полегшення. Стіна, яку я так довго тримала, не просто впала. Вона розчинилася в цьому теплі.

​Я впивалася пальцями в його плечі, заплющувала очі й відчувала, як ми разом злітаємо над усім світом, над усіма образами та помилками. Це було повернення додому. Справжнє. Остаточне.

​Коли все вляглося, ми ще довго лежали в тиші, заплутавшись у простирадлах і руках одне одного. Денис пригорнув мене до себе, накриваючи нас ковдрою, і я чула, як його дихання поступово вирівнюється.

​— Я нікуди тебе більше не відпущу, — тихо сказав він, цілуючи мене в макушку.

​Я притиснулася до нього ближче, відчуваючи абсолютний спокій, тут, у цьому будинку, в обіймах чоловіка, якого я ніколи не переставала кохати, починалася наша нова історія. Без холоду. Тільки ми.