Розділ 34. Денис

​Ці вихідні були схожі на ковток кисню після тривалого перебування під водою. Вперше за довгий час я бачив Діану справжньою: без колючок, без крижаного погляду, яким вона звикла захищатися. Ми були просто сім’єю. Даринка вже не лякалася, коли я брав її на руки, навпаки — вона почала впізнавати мене, усміхатися, і це відчуття «татового тепла» всередині випалювало весь мій минулий цинізм.

​Але щойно ми повернулися до буднів, Ді знову виставила дистанцію.

​Я приїжджав майже щодня. Привозив іграшки для малої, квіти для неї, намагався бути корисним, бути поруч. Ми спілкувалися, так. Але це було схоже на дипломатичні переговори: ввічливо, стримано, крок ліворуч — і я впирався в невидиму скляну стіну. Вона не пускала мене всередину свого світу. Вона дозволяла мені бути батьком Дарини, але не дозволяла знову стати її чоловіком.

​Мені набридло чекати на відлигу. Я зрозумів: якщо я буду продовжувати просто «заходити в гості», вона ніколи не повірить, що все серйозно.

​Настав час радикальних заходів.

​Того дня я не став питати дозволу. Під’їхав до її офісу якраз під кінець робочого дня. Руки стискали кермо так, що аж пальці побіліли. Хвилювався? Так. Але відступати не збирався.

​Я набрав її номер:

— Ді, спускайся на парковку. Швидко. Це терміново.

— Дене? Щось сталося з Даринкою? — її голос одразу став тривожним.

— Просто спускайся. Я чекаю біля входу.

​Коли вона вибігла — розхвильована, з розпущеним волоссям, у своєму строгому діловому костюмі — я не дав їй оговтатися. Щойно вона підійшла до машини, я просто підхопив її, ігноруючи обурені вигуки, і буквально заштовхав на пасажирське сидіння.

​— Ти з глузду з’їхав?! — вигукнула вона, намагаючись відчинити двері, які я вже заблокував. — Куди ти мене везеш? Де Дарина?

— З Даринкою все добре, вона з твоїм татом, — я спокійно виїхав з парковки, міцно тримаючи кермо. — А тебе я викрав, Діано. Офіційно. Це викрадення.

— Це не смішно! Поверни мене назад!

— Ні. Ми занадто довго граємо в «хороших знайомих». Мені це набридло.

​Я привіз її за місто. Новий район, де повітря пахне хвоєю, а замість міського гулу — тиша. Зупинився біля будинку, який купив кілька тижнів тому. Сучасний, світлий, з великими вікнами — саме такий, про який ми колись мріяли вголос, ще до того, як я все зіпсував.

​— Де ми? — її голос став тихішим. Вона вже не злилася, вона була розгублена.

— Це наш дім, Ді. Якщо ти даси нам шанс.

​Я провів її до входу. Відчинив двері й пропустив її вперед. Коли вона зайшла у вітальню, вона завмерла.

​Вся кімната була заставлена її улюбленими квітами — білими ліліями та півоніями. Сотні свічок мерехтіли в напівтемряві, створюючи м’яке, майже магічне світло. Це не було схоже на офісну стриманість її квартири. Тут пахло затишком і майбутнім.

​Я підійшов ззаду, але не торкався, даючи їй простір.

— Я не хочу більше приїжджати й забирати вас на вихідні. Я хочу прокидатися поруч. Хочу бачити, як росте наша донька, у цьому будинку. Разом із тобою.

​Діана мовчала, але я бачив, як тремтять її плечі. Стіна, яку вона так ретельно будувала, нарешті дала тріщину.