Розділ 33 Денис

Цей ранок був найтеплішим за останні п’ять років. І справа була зовсім не в сонці, що пробивалося крізь соснові гілки, а в маленькій ручці, яка смикала мене за ковдру.

​— Дядько Ден, вставай! Там уже білочка прийшла на балкон! — прошепотіла Даринка, вибравшись зі своєї кімнати.

​Це її "дядько Ден" відгукувалося в моїй душі коротким замиканням. Але поки, що хоч так. Я розплющив очі й побачив її — моє маленьке відображення. Вона вже була повністю готова до пригод: у яскравому сарафані, з двома кумедними хвостиками, які, вочевидь, Діана заплітала ще напівсонною.

​— Білочка? Ну, тоді в нас немає вибору, — я підхопився, підхопив її на руки й почав лоскотати. Дім наповнився її дзвінким, чистим сміхом.

​Діана вийшла з кухні з чашкою кави. Вона виглядала втомленою — вчорашня розмова на терасі випила з нас обох усі соки. Вона дивилася на нас із Даринкою з якоюсь дивною сумішшю ніжності та остраху. Я знав, що вона боїться. Боїться, що я стану для малої занадто важливим, а потім знову все зіпсую.

​— Сьогодні обіцяли спеку, — тихо сказала Діана, уникаючи мого погляду. — Даринка проситься в басейн.

​— Чудова ідея, — відгукнувся я, ставлячи доньку на підлогу. — Я замовлю фрукти й напої до шезлонгів.

​Ми ладнали просто неймовірно. Даринка виявилася напрочуд кмітливою та веселою дівчинкою. Вона не соромилася ставити мені тисячі запитань:  "А ти вмієш плавати як дельфін?", "А ти приїдеш до нас ще?". Кожне її питання було для мене як іспит, який я боявся провалити.

​Біля басейну Даринка була справжнім енерджайзером. Я вчив її триматися на воді, підтримуючи під животик, а вона сміливо розбризкувала воду, намагаючись влучити в мене.

​— Дивись, мамо! Я сама! — кричала вона, відштовхуючись від моїх рук.

​Діана сиділа на краю шезлонга. Вона довго не знімала довгий білий халат, хоча сонце вже нещадно припікало. Вона просто спостерігала за нами, і я бачив, як її тінь на воді тремтить — чи то від вітру, чи то від внутрішньої напруги.

​— Ді, йди до нас! Вода — кайф! — гукнув я, витираючи обличчя від бризок.

​Вона завагалася, але Даринка почала благати:

— Мамусю, ну будь ласочка! Давай зробимо "фонтан"!

​Діана повільно підвелася. Вона скинула халат, і на мить у мене перехопило подих. Вона була неймовірно красивою — витонченою, з ідеальними лініями плечей, у стриманому смарагдовому купальнику. Але коли вона зробила крок до басейну, мій погляд мимоволі впав на її ногу.

​Світ навколо мене наче знебарвився. По всьому стегну й нижче коліна тягнувся рваний, нерівний шрам. Глибокі сліди від хірургічних втручань, де шкіра була трохи світлішою і тоншою. Це не була просто подряпина. Це була карта її болю. Карта того дня, коли я вигнав її , а вона зустрілася зі смертю.

​Я завмер посеред басейну. Вода раптом здалася мені крижаною. В голові вибухнули картинки з її розповіді: три місяці в комі... вчилася ходити заново... операції...

​Діана помітила мій погляд. Вона миттєво зупинилася, її обличчя скам'яніло, а пальці вп'ялися в краї купальника. Вона хотіла прикритися, відвернутися, втекти. В її очах спалахнув такий знайомий сором і водночас виклик.

​— Тату, ти чого? Лови мене! — Даринка стрибнула мені на шию, але я продовжував дивитися на Діану.

​Мені хотілося вити від люті на самого себе. Кожен сантиметр цього шраму був моєю провиною. Це я залишив ці мітки на її прекрасному тілі. Це я винен у тому, що вона тепер комплексує і ховається під халатами.

​Я повільно вийшов із води, не зводячи з неї очей. Даринка побігла до своїх іграшок на іншому боці, а я підійшов до Діани. Вона стояла як натягнута струна, готова до удару або до чергового зневажливого слова, до яких я її привчив п'ять років тому.

​Я нічого не сказав. Я просто опустився перед нею на коліна прямо на вологий бетон.

​— Денисе, що ти робиш? Встань... люди дивляться, — прошепотіла вона, голос її здригався.

​Я не слухав. Я простягнув руку й обережно, ледь торкаючись кінчиками пальців, провів по самому довгому шраму на її стегні. Вона здригнулася, як від опіку.

​— Пробач мені, — прохрипів я, піднімаючи на неї погляд. У моїх очах стояли сльози, яких я не соромився. — Я дивлюся на це і розумію, який я нікчема. Ти пройшла через пекло, яке створив я.

​— Це просто шрами, Денисе, — вона намагалася звучати холодно, але я бачив, як тремтить її підборіддя. — Вони нагадують мені, що я вижила.

​— Вони нагадують мені, що я ледь не вбив світло свого життя, — я притиснувся лобом до її коліна, незважаючи на те, що ми були на виду в персоналу , які спостерігали здалеку. — Вони не роблять тебе гіршою, Ді. Ти для мене — найпрекрасніша жінка у світі. Зі шрамами чи без них. Кожен цей слід... я готовий цілувати його до кінця життя, якщо ти дозволиш мені бути поруч.

​Діана поклала руку мені на голову. Її пальці заплуталися в моєму мокрому волоссі. Це був не жест прощення, ні. Це був жест визнання того, що ми обидва поранені.

​— Мамо, тату, дивіться, який я замок побудувала! — крикнула Даринка з пісочниці біля басейну.

​Ми обоє подивилися на неї. Вона була нашою надією. Нашим шансом на те, що одного дня ці шрами — і на тілі Діани, і в моїй душі — перестануть так нестерпно боліти.

​— Йдемо до неї, — тихо сказала Діана, простягаючи мені руку, щоб я встав.

​Я взяв її долоню. Вона була маленькою, але неймовірно сильною. Я знав, що попереду ще довгі місяці, а може й роки боротьби за її повну довіру. Але сьогодні, побачивши ці шрами, я дав собі клятву: я зроблю так, щоб вона більше ніколи не хотіла їх ховати.