Розділ 32 Діана

Дорога до заміського комплексу здавалася мені нескінченною. Я сиділа на пасажирському сидінні позашляховика Дениса, вчепившись пальцями в ремінь безпеки. Позаду, у дитячому кріслі, Даринка весело щебетала, розповідаючи новому «другові-татові» про свої малюнки, а я... я відчувала себе натягнутою струною, яка ось-ось лусне від найменшого дотику.

​Я погодилася на цю поїздку не тому, що пробачила. Ні. Я погодилася, бо бачила, як Даринка дивилася на нього в парку. З тією дитячою цікавістю, яку неможливо і нечесно було б душити. Але перебувати з ним у закритому просторі машини, відчувати аромат його парфуму, який за п’ять років зовсім не змінився, було справжнім катуванням.

​Мене нудило від власної слабкості. Чому, попри все, що він накоїв — аварію, кому, приниження, — моє тіло досі так зрадницько реагує на його присутність? Кожен випадковий дотик рук, коли ми завантажували сумки, пронизував мене електричним струмом. Я ненавиділа себе за те, що помічала, якими зосередженими були його очі, коли він дивився на дорогу, і як дбайливо він перевіряв, чи не занадто сильно працює кондиціонер для Даринки.

​Ми приїхали до затишного дерев’яного шале, оточеного сосновим лісом. Повітря тут було настільки чистим, що паморочилося в голові.

​— Ді, я забронював будинок з двома спальнями, — тихо сказав Денис, наздогнавши мене біля тераси, поки Даринка бігала по травичці з Лео (який приїхав на іншому авто і оселився неподалік, бо тато не відпустив би нас самих). — Я не збираюся порушувати твої кордони. Я просто хочу, щоб ми провели ці дні як сім’я. Хоча б спробували.

​Я різко повернулася до нього.

— Сім’я? Денисе, сім’ї будуються на довірі, а ти спалив її дотла. Ми тут заради Даринки. Не плутай ролі.

​Він проковтнув мої слова, лише жовна на його обличчі заходили сильніше.

— Я знаю. Просто дай мені шанс хоча б не бути твоїм ворогом ці два дні.

​Обід пройшов у дивній напрузі. Даринка була центром уваги, вона насолоджувалася тим, що і мама, і цей новий «великий чоловік» виконує її прохання. Денис був неймовірно терплячим. Він вчив її правильно тримати вудку біля невеликого озера, розповідав історії про лісових мешканців. І в ці моменти мені було найважче.

​Дивлячись на них зі сторони, я бачила картинку, про яку мріяла всі роки вагітності. Батько і донька. Його темне волосся і її золотисті кучері. Його захисна рука на її маленькому плечі. Це було настільки правильно, що серце обливалося кров’ю.

​«Де ти був раніше?» — німо кричало все всередині мене. — «Чому ми мали пройти через пекло, щоб стояти тут зараз?»

​Ввечері, коли Даринка нарешті заснула після насиченого дня, ми залишилися вдвох на терасі. Денис розпалив камін. Тріск дров і запах хвої мали б заспокоювати, але я відчувала, як паніка підступає до горла.

​— Ді, — почав він, підходячи до поручнів, де я стояла, загорнувшись у плед. — Ти сьогодні весь день мовчала. Про що ти думаєш?

​Я не дивилася на нього. Дивилася на темні силуети сосен.

— Я думаю про те, як легко тобі це дається. Роль доброго тата. Ти приїхав, подарував ведмедя, посміхнувся — і ти герой. А я пам’ятаю, як зціплювала зуби від болю в реабілітаційному центрі, щоб просто навчитися ходити заради неї. Я думаю про те, що ти не заслуговуєш на її любов. І на мою увагу — тим більше.

​— Я знаю, що не заслуговую, — він підійшов ближче, я відчула його тепло, і це змусило мене здригнутися. — Але я не можу просто піти, Діано. Тепер, коли я побачив її... коли я побачив тебе знову... Я наче прокинувся від довгого сну.

​— Ти просто хочеш загладити провину перед совістю, Денисе. Тобі не я потрібна, тобі потрібне прощення, щоб спокійно спати.

​Він раптом схопив мене за плечі й розвернув до себе. Його очі горіли таким відчаєм і такою пристрастю, що в мене перехопило подих.

— Ти справді так думаєш? Ти справді віриш, що я тут через совість? Я тут, бо я дихати без тебе не можу всі ці роки! Я шукав тебе в кожній жінці в Америці й не знаходив. Я ненавидів себе за те, що накоїв, але кохав тебе ще сильніше.

​— Не кажи мені про кохання! — я намагалася відштовхнути його, але мої руки натрапили на його міцні груди, і серце зрадницьки кануло вниз. — Кохання не нищить! Кохання не зливає відео!

​— Я був ідіотом! Хлопчиськом, який злякався власних почуттів! — він майже кричав шепотом. — Прошу тебе, Ді... подивися на мене. Не на того Дениса з минулого, а на того, хто стоїть перед тобою зараз.

​Він наблизився до мого обличчя. Його дихання торкалося моїх губ. Я мала б відштовхнути його, мала б втекти в будинок, але я наче приросла до місця. Моє тіло пам’ятало його занадто добре. Мої почуття, які я так ретельно ховала під шарами льоду, зараз плавилися, як віск.

​— Я ненавиджу тебе... — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.

— Я знаю, — відповів він, торкаючись своєю щокою моєї. — Але твоє серце каже інше. Воно б’ється так само швидко, як і моє.

​Він не поцілував мене. Він просто притиснув мене до себе, ховаючи обличчя в моєму волоссі. А я стояла, заплющивши очі, і ненавиділа себе за те, що в його обіймах я нарешті, вперше за п’ять років, відчула себе вдома. Це була найсолодша і найстрашніша отрута.

​Мені було важко. Важко кохати ворога. Важко визнати, що час не вилікував нічого, а лише законсервував цей біль, який зараз вибухнув із новою силою.